— Зараз ви здатні на будь-яку дурницю! Я певен: якщо вас покинути тепер у місті самого, ви знайдете спосіб потрапити за грати! Де мій піджак? До речі, Панделлі просили мене переказати вам найкращі вітання. Зараз вони пропливають десь біля Самсуна, у ваших краях. То ви йдете зі мною?
Джон похмуро обійшов свою контору, і вони пірнули у вологу атмосферу вулиці. В цій частині міста виразно відчувався запах нафти. Вартові в зелених кашкетах через кожні кількадесят метрів віталися з Джоном.
— Оце і є те судно?
— Ні, те стоїть позаду. Його завантажать сьогодні ввечері, а вночі воно неодмінно відпливе. Там у них є й каюти для пасажирів. Ви маєте перепустку?
— Яку перепустку?
— Щоб ходити по території порту й підійматися на борт.
— Не маю.
— Тоді зачекайте.
Джон пішов поговорити з охороною. Аділь-бей побачив, як американець пригощає сигаретами людей у мундирах.
— Ходімо, — сказав він, повернувшись. — Але ми можемо пробути тут не більше, ніж півгодини, бо потім охорона зміниться.
Вони знайшли капітана в його каюті, розташованій серед палубних надбудов. Капітан сидів у самій сорочці, без кітеля, і щось писав. Сідаючи, Джон відрекомендував Аділь-бея:
— Це турецький консул. Скажіть, будь ласка, ви зможете зробити щось задля його щастя чи нещастя?
Судно огортав туман, усі металеві поверхні були вкриті дрібними краплинами вологи. Капітан, слухаючи Джона, чухав потилицю й час від часу кидав погляд у бік консула.
— Він по самі вуха закохався в маленьку росіянку й тепер хоче вивезти її з Росії.
— Це можливо? — втрутився Аділь-бей.
— Можливо все, — зітхнув капітан. — Але дуже клопітно…
— Чому?
— Гадаєте, так легко провести когось на борт і сховати на час митного огляду?
— То ви таке вже робили?
— Чорт забирай! — Капітан підвівся й відчинив шафу з усіляким одягом, передбаченим флотським статутом. — Ось! Треба тільки постаратися, щоб унизу не виглядали ноги.
— А як це зробити?
— Треба зависнути на руках і підібгати ноги. Росіяни мого одягу, як правило, не чіпають. Оглянуть низ шафи — і цього їм досить.
— А якщо вони все ж таки почнуть нишпорити в шафі? Капітан тільки знизав плечима.
— Це триває довго?
— Ви маєте на увазі, чи довго треба сидіти в шафі? Може, годину, а може, й цілий день. Останнього разу вони товклися тут від полудня до дев'ятої вечора.
— А там досить повітря?
Аділь-бей розумів, що своїми запитаннями втомлює співрозмовників, але він мав про все це знати.
— Та дівчина, про яку йдеться, хоч не втратить свідомості?
— Я за неї ручуся!
Джон, який тим часом знайшов у буфеті пляшку пива, вже налив собі склянку й трохи співчутливо подивився на Аділь-бея.
— Ну, так кажуть усі…
— Але я даю слово честі, це не така дівчина, як решта!
— О, нема сумніву! Хочете пива? Це справжнє пільзенське.
Але Аділь-беєві було не до пива. Його переповнювали почуття, йому хотілося негайно щось вирішити.
— Сподіваюся, ви зайдете до Стамбула?
— Ми, звичайно, проходитимемо Босфором. Стоїмо там годину, але висаджувати нікого не можна — там стоянка транзитна.
— А де можна зійти?
— В Антверпені. Там ми будемо через двадцять днів.
Тим краще! Зараз Аділь-бей поплив би й до Сан-Франціско.
— Вас це влаштовує? Отже, якщо ваші папери в порядку, займете пасажирську каюту. Це тут, поруч.
— А як дівчина потрапить сюди?
— Це справа вже інша. І знову все залежить тільки від неї. Вона вміє плавати?
Аділь-бей не був цього певний, але згадав, що Соня часто ходить з подругами на пляж.
— Так! — відповів він гордо.
— Тоді найліпше для неї — це, тільки-но стемніє, зайти десь якомога далі від судна у воду й тихенько пливти сюди. Ми спустимо їй на мотузці рятівний круг, а коли вона за нього вхопиться, витягнемо її на борт. Та якщо з берега її побачать чи почують, то застрелять одразу, без зволікань.
— Домовились. Отже, до вечора! — сказав Аділь-бей і підвівся.
Капітан і Джон перезирнулися. Консулові навіть не спало на думку подякувати за послугу. Він дуже поспішав — треба було ще повідомити про цей план Соню. Джон трохи провів його набережною.
— Гадаєте, це дуже небезпечно?
— Так, дуже небезпечно.
— Який шанс на успіх? — Йому хотілося почути щось конкретне, але Джон тільки подивився удалечінь.
— Ви будете на судні ввечері? — знову спитав Аділь-бей.
— Не знаю.
Чому люди, що оточують його, такі байдужі? В Аділь-бея з'явилося бажання хапати всіх їх за плечі, трясти й кричати: «Хіба ви не розумієте, що це страшенно важливо, що йдеться про життя дівчини і моє власне життя?!»