Аділь-бей говорив так швидко, що почав аж задихатись, а Джон тим часом їв собі далі. Потім він із напханим ротом устав, підвів консула до вікна й показав на незабруковане подвір'я за високим муром, поверх якого тяглися три ряди колючого дроту.
— Що це?
На подвір'ї, оточеному кількома кам'яними будівлями, нікого не було. Аділь-бей спочатку нічого не розумів, потім раптом пригадав провідника-горянина.
— То це тут?!
Консул стояв приголомшений, хоч і не настільки, як можна було сподіватися. Справді, причиною його біганини від самого ранку була Соня. Заради неї він гасав цілий день! Однак, цієї хвилини Аділь-бей, дивлячись на те жахливе подвір'я, марно силкувався пригадати її обличчя. Виявляється, він не в змозі відновити його в пам'яті! Лише якісь розпливчасті, невиразні риси… Здавалося, ця російська дівчина була тепер від нього далеко, дуже далеко…
— Невже її могли розстріляти?
— Сьогодні вранці я не чув пострілів. Бачите оту невеличку будівлю ліворуч? Це відбувається там.
У тьмяному світлі все це нагадувало якусь декорацію або знімок у журналі. Аділь-бей пригадав фотокартку, яку сам зробив під час війни: вирви від снарядів, морок, а на передньому плані — взуті в чоботи ноги вбитого.
— Що ж тепер робити?
— Поки що їжте.
Джон підійшов до столу, взяв із тарілки шматок холодного біфштекса й, жуючи його, підійшов до телефону. Американець назвав незнайомий Аділь-беєві номер і довго розмовляв чистою, доброю російською мовою.
Досі він ніколи не казав, що знає російську! Джон говорив ввічливо, усміхаючись — певно, цікавився здоров'ям свого співрозмовника. Слухаючи відповідь, налив собі віскі. Та помалу він ставав дедалі серйознішим, навіть спохмурнів. Час від часу американець хитав головою, повторюючи:
— Так, так…
Поклавши трубку, Джон став неквапно пити віскі.
— Кому ви телефонували?
— Начальникові «гепеу». Високому начальникові!
— І що він сказав?
— Чому ви не їсте? Він порадив мені не втручатися в цю справу. Я наполягав, просив його сказати правду…
— І що?
— І нічого. На його думку, найкраще, що ви можете зробити, — це сісти сьогодні увечері на судно.
— Отже, вони її таки вбили?
— Не думаю. Я не помітив сьогодні нічого підозрілого на тому подвір'ї.
— Скажіть, Джоне, тільки відверто: я можу щось зробити для неї? Я ладен на все…
Аділь-беєм керували почуття, й американець на кожне його запитання доливав йому віскі.
— Краще випийте!
— Я не можу її залишити! Я скажу вам правду: вона — моя коханка, ось уже кілька місяців…
— Пийте.
Спершись ліктями на стіл і втупившись поглядом у візерунок на скатертині, Джон їв мармелад.
— Це ж буде боягузтво — поїхати без неї! Ви повинні мене зрозуміти! Принаймні я мушу переконатися, що…
Аділь-бей багато разів казав про те саме різними словами. Непомітно для самого себе він почав їсти. Чи слухає його Джон? Аділь-бей усе говорив і говорив — адже у радянській установі він такої можливості не мав. Інколи консул позирав на годинника, але до півночі було ще дуже далеко.
— От якби ви дізналися, до кого я можу звернутися…
Джон закурив сигарету, ще раз наповнив Аділь-беєву склянку й відкинувся на стільці.
Нарешті Аділь-бей спинив свій словесний потік. Джон, глянувши на його спітніле чоло й сповнені благання очі, промовив:
— Вам треба зробити ось що. Повернетесь додому й спакуєте валізи. Потім відішлете їх на судно і подбаєте про митний огляд. Судно відходить опівночі. Близько десятої я вже сидітиму з капітаном у барі, там нас і знайдете. Якщо я тим часом дізнаюся про щось нове, то сповіщу вас.
— Ви сподіваєтеся про щось дізнатись?
— Я ні на що не сподіваюсь. Але зроблю все можливе.
— Але як? До кого ви звернетесь?
— Про це не турбуйтеся. — І Джон простяг йому коробку сигарет.
Крізь туман Аділь-бей побачив вогні бару. Почувши звуки музики, з полегкістю уповільнив ходу, як плавець, що наближається до берега.
Аділь-бей був на межі нервового зриву — він уже аж тремтів од хвилювання й нетерплячки. Він знову почував себе в цьому місті геть самотнім, втратив упевненість. Адже навіть Джон визнав, що йому загрожує небезпека! Мало того, що не повернулася Соня, — ні з сього ні з того зникла й служниця, а вікна будинку навпроти були цілий день зачинені. Все довкола спорожніло й завмерло. Або, наприклад, така дрібниця, як носильник. Шукаючи його, Аділь-бей довго блукав під дощем, але допомогти йому піднести валізи ніхто не погоджувався.