Довелося тягти речі самому. Особливо важко було на сходах. Хтось із сусідів міг би допомогти, але весь будинок наче вимер. Аділь-бей став край тротуару, не знаючи, що робити з валізами далі. Не було ні таксі, ні якоїсь іншої машини. Його оточили порожнечею — його ніби хотіли задушити цією безмежною порожнечею!
Кінець кінцем він знайшов на будівництві неподалік якусь тачку, поскладав на неї речі й сам — блідий як мрець — довго котив її, поки дістався пристані.
Уникнути митного огляду не можна було, але й залишатися в місті до ранку було також ризиковано. Аділь-бей проминув із тачкою бронзового Леніна, потім — будинок профспілок, що в цей час стояв також безлюдний. Аділь-бей спробував пригадати Соню в одному з вікон, де він колись її бачив, але образ дівчини так і не постав у його уяві. Так, треба дуже багато чого обміркувати…
Його відсилали від митника до митника, і ніхто не хотів йому допомогти. Аділь-бей прагнув тільки одного: якнайшвидше опинитися в порту, ближче до судна. Він зовсім не мав бажання знову блукати цими промоклими вулицями, повз будинки з мовчазними тінями та кабінетами, де панують чиновники із загрозливими посмішками…
Нарешті його блуканню та біганині настав край. Аділь-бей входив у світ музики. Біля естради, де розташувалися джазисти, швейцар забрав у нього капелюха й плаща. За столиком сиділо троє: з одного боку — Джон, з другого — капітан, а посередині, спиною до зали, — Нейла!
— Віскі? — спитав Джон і одразу ж додав, щоб уникнути прикрої розмови: — Я не дізнався нічого нового.
Годинник над естрадою показував десяту. Вигляд у Нейли був знервовано-веселий.
— Я чула, ви від'їжджаєте? — спитала вона, обертаючись до Аділь-бея.
— Я ще не знаю.
— Як це?! Адже ваші речі вже на судні! — Вона промовисто подивилася на капітана, потім — на Джона.
Американець підвівся і, рушивши до вбиральні, зробив консулові знак іти за ним.
— Гадаєте, вже нічого не можна зробити? — спитав Аділь-бей, коли вони залишилися самі.
— Нічого!
— А згодом? Завтра, післязавтра?
— Нічого.
— Звідки ви це знаєте?
— Пополудні приїздив фургончик.
— Який фургончик? — Аділь-бей ще нічого не зрозумів, але відчув, що це — щось жахливе.
— Такий собі невеличкий фургон, критий толем, з дірочками для вентиляції…
Консул бачив ту машину в місті двічі чи тричі. Люди, помітивши її, вже знали: незабаром десь знайдеться труп.
— Коли фургончик приїздить до казарми, а потім — на подвір'я… Та заспокойтеся, друже! — Джон співчутливо погладив його по спині.
Аділь-бей заціпенів. Він не плакав, все його тіло тільки пронизував пекельний холод.
— Ви певні, що фургончик приїздив по неї? — Голос у нього був такий, як завжди, але погляд став рішучим.
— Ходімо, а то ті двоє почнуть запитувати, що ми тут робимо.
Повернувшись до столу, Джон став спостерігати за Аділь-беєм, який пристав до жвавої розмови Нейли з капітаном.
— Коли ми відпливаємо?
— Годині о першій. На судно ми маємо повернутись опівночі.
Чекати залишалося не більше години. Джон бачив, як зляканий Аділь-беїв погляд перестрибує з відвідувача на відвідувача. Турецький консул навіть позирав на портьєру, що відділяла частину зали.
— Пийте! Це піде вам на користь.
— Ви так гадаєте?
Нейла стурбовано подивилася на Аділь-бея. Торкнувши ногою під столом капітанове коліно, вона прошепотіла:
— Ви йому вже сказали?
— Ще ні.
Ціла година! Як це нестерпно довго! Якщо розстріляли Соню, чий брат працює у «гепеу», то чому б…
— До речі… — прошепотів трохи збентежено капітан, нахилившись до Аділь-бея. Видно було, що він уже добряче випив; щоки в нього почервоніли.
Аділь-бей завважив, що капітан тримає Нейлу за руку.
— … Оскільки людина, про яку ви казали, з нами не попливе, а все вже готове… — Капітан оглянувся, щоб переконатися, що сусіди його не чують; Джон ляскав пальцями влад джазовій музиці. —… То я вирішив замість неї взяти мадемуазель… Краще буде, якщо ми підемо на судно зараз. А вона приєднається до нас через півгодини… Офіціанте!
Він хотів заплатити, але Джон зупинив його руку й сказав офіціантові по-російському:
— Це — на мій рахунок.
Дощ перестав. Жінки на порозі чекали, як завжди, як і кожного вечора, але трьом чоловікам навіть не всміхнулись. Джон спирався на плече Аділь-бея. Вони місили багно, яке тут прилипало до підошов ще дужче, ніж на набережній. У повітрі стояв запах нафти.