Покинувши Деніз близько двадцяти років тому, Сіменон так і не розлучився з нею. Вона запевняє, що хотіла розлучення, але чоловік відмовив. Хоча Сіменон і не був скупим, а все ж не міг змиритися з думкою, що, розлучившись, доведеться сплачувати їй чимале утримання — значно більше, ніж та сума, на яку погоджувалася сама дружина. «Якщо вже ти мала нещастя вимагати розлучення, то я доб'юся, щоб ти не побачила більше дітей!» — погрожував він, за словами Деніз. Тож їй доводилося жити на місячну суму у 15 тисяч швейцарських франків. Тепер Деніз — одна з чотирьох офіційних спадкоємців Сіменона, разом із Марком, Джоном та П'єром.
Якщо судити за останньою податковою декларацією Сіменона, його статки сягали 3,5 мільйона швейцарських франків. Справді, як на письменника Сіменон заробляв чималі гроші, але це не свідчить про його величезне багатство. Він сам писав: «Я не мільярдер від літератури, як це одностайно заявляє преса. Зароблені гроші я швидко витрачаю, тільки-но вони потрапляють мені до рук…»
Залишається вірити на слово Сіменонові, його «Інтимним мемуарам». На початку 60-х років письменник утримував штат з 11 чоловік — слуги, секретарі, водій, няньки для дітей. Він також згадує про зроблені тоді покупки — скажімо, про відвідування родиною автомобільного салону в Женеві: купили «ролс-ройс», «крайслер», а також «ще одну машину» — відвозити дітей до школи, коли погода не дозволяє використовувати сімейного «лендровера». Тож хоч Сіменон і заробляв чимало, навряд чи він міг багато заощадити, навіть у свої кращі часи. Тим більше, що побудував величезний, за лозаннськими масштабами, особняк в Епаленж: 25 кімнат, критий басейн, кухня на рівні трьохзіркового готелю та численні гаражі (зрозуміло, для чого). Ця біла, досить незграбна споруда стоїть, немов іменинний пиріг, серед чистого поля, на тлі чудових краєвидів Альп та Женевського озера і виглядає як хворобливий символ письменницького успіху.
У 60-і роки Сіменонова «фабрика» працювала найпродуктивніше: майже щодня у стінах Епаленжу підписувався контракт чи то на кіноекранізацію, чи то для телебачення, чи то на переклад…
Митець, що любив описувати маленьких людей, сам жив у розкоші, спонукуваний до цього оточенням, дарма що це суперечило його натурі. Водночас його стосунки з Деніз сягають стадії пароксизму. Бункер в Епаленж стає могилою їхньої пристрасті.
Сіменон перегортає нову сторінку життя. Від 1972 року він більше не пише романів і водночас оголошує про намір продати будинок — так, наче хотів би назавжди стерти з пам'яті цей життєвий період.
Неважко помітити разючий контраст між мегаломаніакальною мрією, втіленою в епалензькому особняку, та «маленькою рожевою хаткою» біля Лозанни, де Сіменон прожив останні роки. У травні там цвітуть крокуси — на зеленому газоні, затіненому величезним кедром. Саме над цим місцем було розвіяно прах і самого письменника, і його трагічно загиблої дочки — за їх бажанням.
Тереза Сбюрелен, остання подруга письменника, живе тепер у цьому скромному будиночку, настільки малому, що там ледве можна розміститися. Тереза — свята жінка, з характером сестри милосердя. Сіменон не одружився з нею, вона не стала спадкоємницею, однак у заповіті їй відписано «рожевий будиночок» та трохи грошей на прожиток. Вона була його спокійним коханням останніх літ. Принаймні, Сіменон клявся у цьому і з задоволенням розповідав у своїх «Інтимних мемуарах», як «чіпав» її ще у ті часи, коли Тереза була молодою італійською покоївкою його дружини…
Часом у мемуарах Сіменона трапляються досить злостиві нотки. Так, 1976 року він кпив: «Я легко уявляю собі зібрання моїх спадкоємців у нотаря й ту колотнечу, яка там почнеться…» Але колотнечі не відбулося. На думку Марка, а також Деніз Сіменон, розподіл майна, запропонований самим небіжчиком, виявився прийнятним для всіх. А втім, висвітлювати деталі своїх справ спадкоємці відмовились.
Схоже, єдина сварка у цій родині вибухнула після самогубства Марі-Джо, коли обоє батьків прилюдно звинуватили одне одного у відповідальності за цю драму. Сіменон любив свою доньку, як і вона його. Під тягарем трагедії він ставить на карб дружині руйнування психіки Марі-Джо. Деніз, зрозуміло, заперечує щось подібне. Нині, у своєму помешканні на околиці Женеви, вона пригадує минуле майже байдуже: «Він ненавидів мене так само, як і любив, — із почуттям власника».