Мабуть, лише на кухні можна сховатися від безсоромних очей незнайомки. Туди й пішов Аділь-бей. Рушника не було, і він витер обличчя вологою хусточкою. Потім випив трохи води, підтяг краватку й повернувся, злий і похмурий, знов до кімнати, відчуваючи порожнечу в грудях та гіркоту в роті, неначе після цілонічної оргії.
Жінка навпроти саме нахилилася над широким ліжком, розгортаючи простирадла. Праворуч, у глибині кімнати, Аділь-бей помітив іще одне ліжко, вузеньке. Сусідка знов оглянулась, але, зустрівшися з ним поглядом, більше в його бік не дивилася. Вона була молода, тілиста, одне слово — типова грузинка. Вбрана в сукню зі штучного шовку, бо домашнього халата чи пеньюара, певно, не мала. Яскраво-жовта сукня облипала її тіло, надаючи жінці затишного, домашнього вигляду.
Кімната була, мабуть, єдиним житловим приміщенням у людей навпроти. Аділь-бей зрозумів це, побачивши полиці з книжками, заставлений чашками й тарілками стіл та спиртівку, на якій варили їжу. Вздовж стіни висів усілякий одяг, серед якого Аділь-бей помітив якийсь зелений кружок. Цей кружок одразу ж перетворився для нього на центр усієї композиції: то був кашкет службовця «гепеу».
Згодом Аділь-бей почув якийсь невиразний гамір на вулиці й визирнув у вікно. Не менше двохсот чоловік вишикувались у чергу вздовж вузького тротуару. Одні стояли, другі сиділи, а починалася черга просто перед дверима будинку навпроти. Очевидно, то був кооператив. На скляних дверях виднівся якийсь напис крейдою, але прочитати його Аділь-бей, звичайно, не міг. Він підвів очі. Жінка у жовтій сукні саме зачиняла прикрашене фіранками вікно й розпускала зав'язані у вузол коси.
Звідки це почуття втоми? Аділь-бей машинально штовхнув двері свого кабінету й завмер на порозі, вражений тим, що побачив: на нього вже чекало добрих два десятки людей. Вони сиділи на стільцях, на канапі, на підвіконні, стояли у передпокої і, як не важко було здогадатися, за дверима. Люди спокійно дивилися на нього, навіть не вітаючись. Чоловік у одязі горянина — він прийшов вочевидь перший — підійшов до столу й поклав на нього розгорнений паспорт. І лише білява дівчина у чорній сукні, що сиділа за журнальним столиком, підвелася й зробила в бік консула рух, що нагадував реверанс.
Далі стояти на порозі він не міг. Двадцять, пар очей вп'ялися в нього. Прибравши якомога серйознішого вигляду, Аділь-бей попростував до свого крісла. Горянин одразу ж скористався з цього й підсунув паспорта йому під руку. Аділь-бея вразило загальне мовчання. Скільки ж часу вони тут чекають? І чого вони хочуть?
— Мадемуазель… — промовив Аділь-бей по-французькому.
— Соня, — підказала дівчина в чорному, яка тим часом підсіла до столу збоку.
— Я гадаю, ви — моя секретарка?
— Так, я секретарка консульства.
— Ви розмовляєте по-турецькому?
— Трохи.
Вона була зовсім молода, але нітрохи не бентежилась. Соня вже тримала ручку й розглядала поданий паспорт як людина, що сповнена рішучості почати трудовий день. Аділь-бей також зазирнув у паспорт, але нічого не зрозумів, бо паспорт був радянський. Консул вдав, ніби вивчає документ, а сам усе зволікав, уважно роздивляючись довкола. На столику стояв телефон. Аділь-бей зробив висновок, що його відвідувачі — люди не багаті: про це свідчив їхній сякий-такий одяг. Одна з жінок годувала немовля, поруч сидів босий дід у папасі.
— Мадемуазель Соню…
У відповідь дівчина ледь повернула голову.
— Вийдіть зі мною на хвилинку, будь ласка…
Він пройшов до своєї кімнати. Вікно навпроти все ще було зачинене. Дівчина одразу ж помітила, що ліжко в кімнаті залишилось незайманим.
— Мадемуазель Соню, сьогодні я не маю часу приділити цим людям увагу. Чи довго вони тут чекають?
— Дехто від шостої. А зараз уже десята.
— Чи не могли б ви сказати їм…
— Що консульство буде відчинено аж завтра?
— Завтра. Саме так, завтра! — квапливо повторив Аділь-бей.
На вигляд Соня мала років вісімнадцять. Вона була худенька, обличчя бліде, очі світлі, волосся біляве. Та, незважаючи на таку зовнішність, дівчина здавалася наділеною якоюсь спокійною, рішучою силою, і ця сила пригнічувала Аділь-бея. Двері залишилися прочинені, й він ступив крок, щоб побачити, як Соня дасть собі раду з натовпом.
Дівчина трималася впевнено й говорила по-російському, не підвищуючи голосу, але слова свої супроводжувала жестами, що свідчили про її волю й рішучість. Жінка, яка годувала немовля, не зрушила з місця. Тоді Соня підійшла до неї, взяла дитину й сама застебнула жінці кофточку.
Відвідувачі почали неквапно виходити, і їхні кроки нагадували тупотіння худоби. Люди востаннє оглядалися з надією в очах, але марно. Коли двері нарешті зачинилися, в кабінеті залишився запах злиднів і бруду.