— Ніколи-ніколи ще не бачив, щоб так танцювали «Камаринську»! — кликав він у свідки цілий світ, цілував знову й лише за третім заходом повернувся до столу, щоб учетверте переповісти товариству анекдот.
«Сиджу я, значить, на пленумі, а там якийсь такий підлий протяг! І от я як не витримаю, як чхну — просто під час виступу товариша Сталіна! У-я-вля-є-те? Товариш Сталін перервав виступ і замовк. Усі аж завмерли. Тоді він такий питає:
— Хто це чхнув?
Усі мовчать іще тихше, і я мовчу. Тоді він такий:
— Охороно! Заарештувати кожного десятого!
І заарештовують. Виводять геть. Усі зовсім позатихали. Тоді товариш Сталін каже:
— Знову питаю, хто чхнув?
Мовчанка!
— Охороно! Заарештувати кожного п’ятого!
І їх теж виводять і заарештовують. Ну, думаю, треба рятувати товаришів і зізнаватися. Товариш Сталін саме втрете питає:
— Хто це чхнув?
— Це я, — кажу.
— Будьте здорові, Михайле Івановичу!»
— А-ха-ха-ха-ха! Будьте здорові, як вам, та? — аж пітніли від сміхостраху присутні, поки музиканти знову розганяли свою гойдалку.
У 1932 році сину Юхима і Фросі Віктору, ще зовсім малому, від голоду здавалося, що сніг має зелений колір.
Саме зелений колір снігу може добре символізувати потяг Віктора до малювання. Обставини, та й він сам, час од часу ховали цей потяг під такий сніг, але він потім однаково вибивався й виносив на поверхню досить несподівані квіти й плоди.
[1941 р.]
До школи його проводжав рудий кіт, він же зустрічав дорогою додому. Але чомусь сам дід ніколи про це не розповідав. Війна, смерті, місцевий гумор, вишуканою формою якого було вдарити струмом людину, що залізла на дерево, порожнеча далеких доріг через поля, нічні зміни на цукровому заводі, все це засипало справжні думки і бажання ще краще, ще вище, ще, ще, ще, ніж зелений сніг.
— Киць-киць-киць! Кутька! — сказав він і почухав рудому шию. Потім підвівся, глянув на котячий фист і пішов із садка, що патронташем обіймав наш восьмиквартирний будинок. Друзі сиділи на колоді й дряпали її ножами.
— Вітька, ти так, бува, рисуєш, що, Кальченко каже, дуже похоже.
— Та рисую.
— А десятку не нарисуєш.
— Нашо воно мені.
— Не нарисуєш.
— Можеш сам нарисувать.
— Поспорим, що не нарисуєш?
Копія ішла, як кіт по маслу. Або як кіт у маслі, хоча коту в маслі йти нема куди й нема чого. Написи й траурні темні візерунки по льоду лягали на папір. Обурено вигиналася краватка Леніна. Одиничка стирчала довгим носом, що хотів усе на світі дізнатися й квапився все розпатякати. Звісно, підводив папір. Були деякі інші недоладності. Не та літера, кривувате око, орнамент не туди заліз, але то все дрібниці. І в призначений день Андрій програв суперечку та мусив оплатити найближчий похід у кіно й на танці. Зате одержав траурну десятку червінців як сувенір — зберігати таке вдома Вітьку все одно не хотілося, краще батькам його не бачити.
А в неділю Андрій без зайвих рефлексій відніс «купюру» на базар і розрахувався нею, попередньо поблукавши серед рундуків і жінок у білих хустках.
Пов’язали Андрія того ж дня, але зовсім не з вини художника, а з вини неба: пішов дощ, папірець трохи намок — і, на превеликий подив продавчихи, з нього вмить змило всі слова й малюнки. Вмить змило і за мить вмило. Не малюйте гроші тушшю! Наступного разу спробуйте олійні фарби.
Схопили його в скверику біля руїн церкви, на тому місці, де впав із даху тракторист, який помагав валити храм і збирався скинути згори дзвони. Андрій швидесенько здав друга Вітька, але встиг пояснити, що це була лише гра.
Чомусь слідчий пожалів хлопців. Може, якби почергувати коло воріт його двору, і стало б ясно, чому, а може, й це б не допомогло.
— Шуткують вони, ха! Зараз ідіть геть, а я вас на олівець узяв і ще подумаю, що з вами робити.
За кілька днів Віктор не вигадав нічого кращого, як «завербуватися» працювати на завод у Дніпропетровську.
Кожен стиль, час і місце мають свою неповторну геометрію. Трикутник над вікном барокового магістрату (хай і найпізнішого-найбілішого) дуже відрізняється від трикутника над вікном класицистичної гімназії. В першому нижні кути більші, вони ненав’язливо випружинюють погляд спостерігача вгору, натякаючи як не на готику, то вже бодай на пагорби з готичних ікон. У другому — верхній кут із полегшенням сідає на шпагат і навіть не помічає, що трохи придушив своїх нижчих братів. Так само ні з чим не сплутаєш пропорції модерну, сецесії, відстані між вікнами, повороти стін, форми вікон і підвіконь. Навіть якщо цей модерн геть провінційний, без жодних прикрас і «ліній краси», якщо це тільки суцільні квадрати і прямокутники, вліплені десь при залізниці під Вроцлавом чи при цукровому заводі в Тітчині.