[1961 р.]
Під цим домом із дивною адресою «Територія цукрового заводу, будинок 1», мій батько в дитинстві грався в дивну гру (це вже коли інші діти пішли, й ні з ким було гуляти в класики, запускаючи битку — клезю). Водив курячою кісткою — її не треба шукати — сама має знайтися — по пухлині на нозі, під коліном, говорив таємні слова, перекидав кістку через плече та закопував у лиш йому відомому місці. Наступного дня все спочатку. Так сказала робити бабуся Приня. І через це потім ой як здивуються лікарі: а от уже й не треба робити операцію! Добре!
Неписьменна, вона малювала йому «наречених» — дівчат із бантиками замість губів. А в паспортах вони з чоловіком замість підписів ставили хрестики. І тим завзятіше показували атестат сина-відмінника Івана. Чорнявий красень, він і вірші писав про те, як сестра розбила глечик, і вчився добре, а от в армії помер після невдалої операції.
Баба Приня виливала в темряві, що задивилася на свічку з усіх закутів і дзеркал, віск у воду, шепочучи м’які слова про те, куди саме має втекти страх. Віск застигав у цікавих фігурках.
— Бачиш, це собака! І зовсім не страшний.
Собака відпливав ліниво-задоволено, мов кинутий посеред річки човен.
— Попльив, — тихо казала Приня з тією самою ледь м’якуватою ль, не аж такою вже, виявляється, й полтавською. Цей звук теж падає до води та рушає слідом за собакою. А от сама Приня, попри деякі загальновизнані віддавна характеристики «відьом», плавати не вміє. Як і її дочка, бабуся Шура, що привезе мені військо іграшкових курей.
Шепотіла до ґулі на яснах. Це — «зубище». В’язала нитку. Підпалювала на склі «фунтик» паперу й отриманою жовтенькою смолою мастила зуби. Так довго читала молитви, що сам собою приходив тягучий сон.
Фотографія якраз на тому місці, де розстрілювали поранених кавалеристи, що гасали на конях по сходах. Біля розваленої стіни. Різні жінки, молоді, старі й зрілі, з Коцаревих, Пархоменків і Галиченків. А ще збоку Віктор. Хто стоїть боком, хто нахилився, хто замислено взявся за підборіддя. Але вся композиція клином збігає до Приньки, вона — ніби око перевернутої піраміди, стоїть нерухомо, рівно, впершись у глядача темно-магнітними очима. Вона не світиться, проте притягує весь довколишній простір.
Пора додому, на Попивку. Це село і Тітчин скліщені наглухо й остаточно, мов два мертві жуки. І, може, саме тому стосунки між ними не такі вже й прості. Та й подумати: Попивка — якесь село, а Тітчин — ціле селище! В ньому навіть три заводи: цукровий, хлібний і спиртовий. Із очевидними наслідками такого поєднання. З особливою інженерною культурою, вершиною якої став знаменитий тітчинський спиртопровід.
ІЗ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОЇ ІНЖЕНЕРНОЇ ДУМКИ (КИЇВ, ВИД-ВО «НАУКОВА ДУМКА», NN рік):
[1999 р.]
Тітчинський спиртопровід — конструкція, реалізована директором Спиртового заводу селища Тітчин Курської області Російської Федерації (колишня північна частина Слобідської України), Єрухановим М. П., спільно з головним інженером цього підприємства (ім’я невідоме). Являв собою систему труб від резервуарів заводу до помешкання директора, де вона пролягала поряд із трубами водопостачання та виходила безпосередньо у кухонний кран. Тітчинський спиртопровід дозволяв директорові заводу набирати спирт для внутрішнього споживання просто з крану, що забезпечувало якісно новий рівень побутового комфорту. Унікальну конструкцію знищили під час слідства над Єрухановим М. П. За неперевіреними даними, головний інженер підприємства пізніше побудував іще кілька подібних спиртопроводів, а от експеримент зі створення цукропроводу на сусідньому цукровому заводі провалився.
Таке селище, звичайно, не могло не ставитися до Попивки з легкою зневагою. Останнє відповідало скепсисом і знизуванням плечей. Хоч на базар однаково ходили до Тітчина, а до церкви — у Попивку.
— А кольи бильися на льоду тітчинські да попивські, — сміялася баба Ліда, — то перед початком дражнильи одне другого. Ті їм: