— Олексію Івановичу, вам не здається, що в тих дворян партійні квитки позаховані, й навіть не дуже далеко? — Це вже представник раптом вигулькнулого харківського середовища націоналістів, він теж має що нашепотіти.
— Тільки ви, пане обербургомістре, можете вжити належних заходів! — закінчує й свій шепіт представник мельниківської ОУН (а є якась іще? хто їх там до чортового батька розбере!).
— Добре-добре, вирішимо, йдіть, у мене відвідувач. Так, продовжуйте!
— Ось я й кажу, товаришу бобер…, вибачте, обербургомістр, що в нас у школі нема ні зарплати, ні їжі для учнів і вчителів, ні нових підручників. А вчити ж треба дітей, уявляєте, що буде, як їх тепер залишити на вулиці?
— Уявляю-уявляю, талонів я вам спробую знайти, але на нормальну роботу школи поки нема дозволу військового командування. Я намагаюсь, але, але, але…
[1942 р.]
Життя кипить, як забутий на пічці зелений борщ, німецькі вивіски на тьмяних дверях час від часу змінюються, їхній людський вміст і матеріал то перетасовується, то кудись зовсім зникає. «Таємні пружини Олексія Івановича» пострілюють із м’яких диванів у високих кабінетах, але без особливих результатів. Найкраще, що налагоджено в місті — торгівля недопалками. Решта справ або розбігаються водою з розчепірених пальців, або гальмуються й прямо забороняються німцями. Заступник Вітухів хитає вітами, заступник Кублицький кублиться, старий священик Теофіл хоче стати патріархом. Березень. Малесенькі харківські річечки запускають такий вітер, наче б у них хтось повідчиняв кватирки. Скоро в Олексія Івановича буде ювілей — 60 років.
Із наказу № 24/5-6 від 9 березня 1942 року
П’ятий місяць уже над вільним містом поруч з переможним германським прапором майорить наш рідний жовто-блакитний український прапор як символ нового життя, нового відродження нашої неньки-батьківщини. Але, на великий жаль і сором до всіх нас, українців, ще й досі залишається де-не-де ганебна більшовицька спадщина. З великим соромом до всіх нас та з цілком зрозумілим гнівом українського людства трапляється чути по деяких установах, навіть у районових управах, розмови російською мовою з боку урядовців, які нібито соромляться своєї рідної мови. Сором за це тим, хто стає вільним громадянином звільненої батьківщини. Ганьба і не місце з нами тим, хто цурається своєї рідної мови. Ми не припустимо, цього не мусить бути. Тому наказую категорично заборонити будь-кому з урядовців розмову російською мовою в службовий час в установі!
На чортовому березневому вітрі особливо хвацько поспішають прапори на Міській управі, але з колабораційної газетки «Нова Україна» вже наказали зняти тризуб. Серед яскравих паперів, підписаних Крамаренком, — і звіти про виселення євреїв з їхніх квартир, і заборона виходити з міста без дозволу…
Одного з таких березневих днів Олексій Іванович прийшов у гості до колишньої дружини та доньки. Буквально над парканом двору злітає закрита при червоних Трьохсвятительська церква, яку ще називають Гольдбергівською на честь вихрещеного купця. За бургомістрового сприяння її нещодавно знову відкрили, і дзвони тепер упевнено перегукуються.
— Валько, приємно все-таки, коли знову дзвонять.
— Ти ж наче завжди був атеїстом!
— Доню, я атеїст, але мені звук приємний, атмосфера.
— Атмосфера… А я церкву не люблю, стоїш, усі там на тебе дивляться.
— Слухайте, може, ви все-таки переберетеся на Пушкінську? Муша! Що тут сидіти? Ще платити цим. Я знайду квартиру, там є дещо, га?
— А хазяї?
— Евакуйовані всі, там партійне начальство жило з євреями.
— Ні, непевно це якось… мало що… не хочу в чиюсь квартиру, куди потім вертатися, якщо що.
— Вертатися! Думаєш, червоні назад прийдуть?
— Всяко буває. Та й хтозна, евакуйовані євреї чи твої німці з ними щось зробили, люди різне кажуть.
— Зрозуміло. Вовків боїшся — в ліс не підеш. Моя справа запропонувати, твоя — відмовитися.
— Па, а як там твої таблетки для потенції? Діють? Твоя стерва задоволена? — це знову Валька.
— Валю! — обурюється Марія Леонідівна.
— Прекрасно діють. Біжки забігаю на шостий поверх, зауважте, у шістдесят років. Машина тобі, Валько, потрібна завтра?
— Потрібна. Позловживаю твоїм становищем.
— Позловживай. І напиши про це в газету. Або в журнал. У нас видається. «Український за-а-а-а-а-сів», — Олексій Іванович глибоко позіхнув, — вірші, статті, мрії про уряд Винниченка… Пам’ятаєш, Валю, ми тебе Кирпатим Мефістофелем називали?