— Це лист від вашого сина Олега.
— Он як? Тепер ясно, звідки ти повернулась. І де він, Олег?
— Коли писав, був в Енгельсі. А тепер не знаю, самі розумієте, час такий, люди швидко рухаються, прибувають, вибувають.
— Сподіваюся, ти дозволиш мені прочитати вдома, самому.
— Ну що ви. Я вам зовсім не нав’язуюся. Тільки потім я би поговорити з вами хотіла.
— У цьому не сумніваюсь.
— Ага. У мене пропозиція буде.
— А ти не порушуєш інструкцій, що так наперед мені її оголошуєш?
— Порушую. Та я нічого й не сказала. Не оголосила.
— І то правда. Тільки я все зрозумів.
— Ну, дивіться, вам же вибирати.
— Вибирати. Є з чого. Не вмер — так здох.
— Усім важко. То що, зустрінемося завтра? Ви можете?
— Можу. Давай отак само після роботи. Хоча про відповідь, певно, й так здогадуєшся, вона доволі категорична.
— До побачення.
[26.VIII.1942 р.]
А вже спекотного серпня знайомий інженер перестрів Олексія Івановича на вулиці. Той якось навдивовижу інтимно прогулювався з гестапівцем, ледь не під руку. Привітались.
— А куди це ви? — багатозначно спитав знайомий інженер.
— Я, як той діккенсівський папуга. Пам’ятаєте? «Їхать — так їхать».
— Пам’ятаю-пам’ятаю, Олексію Івановичу. Що ж, хай щастить!
— От спасибі.
І справді діккенсівський день стояв над містом. Багатьох папуг місцевого самоврядування вели кішки вулицями в бік кліток. Напевно ж, був сьогодні й хто-небудь, хто б вирішив утілити іншу цитату британського класика: «А от і я, — як казав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку».
До Валі, що задумано йшла майданом, долучилася ще одна постать, але це не зашкодило Валі й далі рухатися та поводитися так, ніби вона сама.
— Доброго дня, — не витримала постать.
— Доброго.
— Валеріє Олексіївно, я хотіла з вами поговорити.
— Пані Бершадська, нам з вами нема про що говорити.
— Не треба так, Валю, ми як жінки маємо зрозуміти одна одну. Тим паче, коли ваш батько потрапив у гестапо, а я, вибачте за очевидні подробиці, чекаю від нього дитину. У нас спільна біда, хіба ж ні?
— У мене з вами нічого спільного нема.
— Ви ж доросла людина.
— Особливо після того, як я чула, що саме ви приймали ті хабарі, в яких тепер обвинувачують його!
— По-перше, я от, наприклад, не знаю, в чому саме його там звинувачують, а по-друге, мені якраз доводилося чути, що мішки з провізією возили не куди-небудь, а до вас, на вулицю Полтавську!
— Ха! Ішли б ви собі своєю дорогою, пані Бершадська.
На Оперному театрі бадьоро розташувалися кілька афіш. Більшість із них, з написом «Nur für Deutsche», не викликали особливого ажіотажу, а от біля однієї, без такої позначки, скупчилися кілька людей. На афіші була намальована жінка з усмішкою, що мала би здаватися загадковою. Також скидалося, що, відповідно до задуму художника-оформлювача, жінка повинна нагадувати узагальнений образ німецької націонал-соціалістичної блискучої кінозірки, але була для цього занадто чорнява і недостатньо блискуча. Ніби єврейська шпигунка-партизанка в берлінському кабаре. Під животом шпигунки містилися гордовиті літери —
ВИСТАВА ДЛЯ ВСІХ ГРОМАДЯН
ВИНОВА КРАЛЯ
П. Чайковський
опера на 7 картин
початок об 11 год. ранку
Потенційна публіка жваво обговорювала майбутню виставу, надто ж її назву.
— Значить, «Винова краля». Олю, ти в нас найрозумніша — поясни, будь ласка, що це означає?
— Ай, ну тебе!
— А то кралю я бачу, а вина щось нема.
— Ну, за вином іти не дуже далеко, є тут дворик на Римарській.
— Якщо ти це вином називаєш…
— Вино — не вино, та продає його справжнісінька краля.
— А ось мене б зараз більше зацікавила риба.
— Яка ще риба?
— Риба і є риба. Наприклад, смажений карась. Чи уха зі щукою, а під неї грушевий квас. Поїсти — і в карти! — чоловік показав на позначку масті над головою намальованої жінки.
— Не трави душу, гадюка така, тут усі голодні й ніякої ухи вже триста років не їли!
— Ви, я бачу, тільки назву помітили, вузькочолі люди. А мені цікаво, що початок вистави об одинадцятій дня. Знаєте, що це означає? Це означає, що практично рівно опівдні Ліза заспіває: «Уж полночь близится, а Германа все нет, все нет!».
— Схоже, ти таки розумієш, що таке «Винова краля»! Який же ти зрадник!
І люди при афіші засміялися з виглядом знавців, якими вони, за великим рахунком, і були.