[1933 р.]
Чи це часом не десять років відтоді, як померла його дружина Анна? Тридцять третій рік, запаморочений від успіхів, п’яний, усміхнений тиф ходив тоді у парі з голодом і цілував у лоба обраних і призначених. Знерухомлені подією, сиділи на стільцях худий підліток Женя і дві його сестри — Надя і Галя — з хвацькими бровами та гострими поглядами. Хустка, що перев’язувала обличчя мертвої мами, нагадувала хустини, в яких були ті жінки, які залишали на запилюжених вулицях Харкова своїх немовлят, сподіваючись на добру волю української рулетки…
Тоді ж у травні на заняття з української літератури в хімічному технікумі, де навчалася Валя, вчитель прийшов в особливо урочистому настрої. Він був маленький, смішний, у піджаку, схожому на зіпсуту сіру цукерку. Поглянув на свою невдячну аудиторію, зітхнув, поглянув угору.
— Шановні студенти, сьогодні особливий день. Трагічний. Стало відомо, що застрелився Хвильовий!
Першу секунду в приміщенні було тихо, потім пішла реакція. Вона виявилася в одному слові: «Хто?». Слово «хто» досить довго і безуспішно блукало партами. Жодна людина, крім учителя, не знала ніякого Хвильового. Окремі студенти намагалися пожартувати про скасування заліку з такої нагоди, але, побачивши відчайдушний вираз обличчя вчителя, затихли.
Про інцидент Валя згадала вдома, за вечерею.
І запитала батька:
— Сьогодні в технікумі сказали, що застрелився Хвильовий. Ти такого знаєш?
Олексій Іванович перезирнувся з Валиним братом Олегом і з Марією Леонідівною.
— Знаю.
— І ти думаєш, що цим мені щось пояснив? Хто це?
— Письменник.
— Чому він застрелився? Через нещасливе кохання?
— Ні, Валю, він застрелився з політичних причин.
— Але, тату, — втрутився Олег, — для офіційного некролога причина, яку запропонувала Валька, мені здасться дуже навіть доречною.
— Застрелився на знак протесту. Але яке це вже має значення тепер? І взагалі, менше знаєш — краще спиш. Не будемо про це. Всім дякую, було дуже смачно, а нам з Олегом треба відійти в кімнату на невеличку, хм, чоловічу розмову.
Батько і син статечно підвелися з-за столу й пішли до другої кімнати, зачинивши за собою двері. Почулася тільки перша репліка:
— З такими новинами літературного життя, мабуть, треба припиняти називати Валю Кирпатим Мефістофелем…
[1943 р.]
— Валька, ти шо, заснула? Марш на платформу! — засміялася Лидя.
На відкритій платформі на них чекало кілька молодих озброєних німців.
— Погодились узяти до Кочубеївки! Там мінка нічогенька.
— Ага! А не будуть чіплятися? Ти ж мене знаєш, по морді заїду, буде нам усім.
— Валько, я тобі сама перша заїду, — авторитетно заявила третя дівчина, Катя.
— Дай Боже нашому теляті та й вовка з’їсти. А взагалі, я ще як малою була, мама, коли почує крики з вулиці, завжди казала: «О, або Валька когось б’є, або Вальку хтось б’є». То з’ясуємо в дорозі, хто кого.
Поїзд рушив. На їхній відкритій платформі, звісно, віяли жахливі зимові вітри, тож усі куталися якомога глибше, продовжуючи жартувати одне до одного. До Валі нахилився німець, трохи тривожно всміхнувся і сказав:
— Мене звати Ганс. Сподіваюся, ваші подруги так сміються з нас?
— Дуже приємно. Ні, подруга жартує з мене, — невпевнено відповіла німецькою.
— Мабуть, ненадійна ваша подруга!
— Так! — рішуче відповіла Валя. Бо Лидя німецьку знала поганенько, та й подругою, власне, не була.
Солдати намагалися спілкуватися з дівчатами, і якби в цій місцині справді були партизани (про яких попереджали листівки на стінах і про яких було написано на грудях повішених мирних мешканців, що гойдалися собі на балконах Харкова), вони легко могли б скористатися такою неуважністю та вчинити напад. Колія потроху вигиналася в бік Полтави.
— А куди їдете ви? — сконструювала фразу Катя.
— Полтава! — відповів один із солдатів. — Після успішно виконаного завдання зі знищення партизанів, жидів і їхніх посіпак.
— А! Польтова — страна чудова! От би нам туди. Кажуть, там продуктів хоч задницею жери.
— Сама нею й жери. Хоч би до Кочубеївки спокійно доїхать.
Тут є один поворот, на якому, коли їхати з Харкова на Полтаву, поїзд завжди так нахиляється, що, здається, зараз упаде. Зимове сонечко ще спускалося драбиною, але було видно: драбина дуже непевна, ще якась мить-друга, і воно впаде.