У Кочубеївці дівчат зсадили, німці рушили далі.
— Досидимо до ранку, а там базарчик буде, щось і наміняємо! — переконано озвучила загальний план Катя. — Ходімте у вокзал.
І вони наповнили стару порожню будівлю птахами голосів, що збивались у зграї під стелею.
Посеред ночі вокзальні двері відчинилися. Зайшли ті самі солдати, з якими вони їхали сюди.
— О! Ви вернулися?
— Так, нас відправили сюди до самого ранку. Буде не так нудно, правда, дівчата?
У німців виявився самогон.
На другій годині Валя зняла руку Ганса зі свого коліна. Лидя запустила в їхній бік одночасно зляканий і суворий погляд.
— Шкода, Валеріє, але я ганятися за вами не буду. І, якщо ви така нудна, вам, напевно, доведеться, вийти з приміщення, ви нам заважатимете, та й для вас наш спосіб розважитися може виявитися занадто скандальним, — ретельно і церемонно розставив акценти Ганс.
— На здоров’ячко! — Валя встала, вдяглась і вийшла геть.
— Вона ж замерзне, — невпевнено пробурмотіла Катя.
— Нічого, захоче — вернеться, це легше легкого, хай тільки попроситься.
До самого ранку вона міряла кроками тиху станцію, і мірка швидко погубилася. Спав чорний паровоз. Козячими ріжками стирчали на п’єдесталі ноги розбитої радянської статуї. Неначе коза з’їла траву-невидимку, але та ще не встигла подіяти до кінця. Й оце «не встигла» тривало і тривало. Нарешті вокзальне кохання закінчилось, і дівчата вийшли на перон.
— Пора би вже, — закурила Лидя.
— А я кажу, нікого не буде, — задумливо сказала Катя. Обмінного ентузіазму в них уже не лишилося. Схоже, німецькі солдати щось їм подарували, окрім імовірних венеричних хвороб. Валя майже нічого не говорила. Хоч і говорити не було чого. Ставало ясно й так: базару тут сьогодні не буде, ні поміняти, ні купити нічого не вийде. Залишалося чекати потяга в зворотному напрямку.
Зі щоденника Валі:
Сьогодні в їдальні на роботі Петро запитав мене, чи вірю я в дружбу між чоловіком і жінкою. Я відповіла, що так, тільки от така дружба зазвичай переходить у кохання. На це він сказав, що так може статись і з нашою дружбою. Якось я зізналася йому, що вірю в переселення душ, і він, як виявилося, теж! Віра мрійників і романтиків, дивовижно, що він її поділяє. Інколи я замислююся, як було би, коли б я вийшла заміж не за Женю, а за Петра. Підозрюю, після ознайомлення з усіма закутками його душі, мені б стало так само порожньо і нудно.
Коли поверталися з Петром із їдальні, Лариса сказала, що я кокетка. Насправді я інвалід кокетства, але ще дещо можу.
Ідея була проста, дивно, що раніше до неї не додумалися. Зробити апарат і продавати самогон! Для початку малий риночок тут же, на Заїківці, за поворотом від Полтавської. А там побачимо. День на пошуки інгредієнтів. Кілька днів на виробництво самого апарату. Інженерне подружжя! І Валерія, і Євген — випускники Технологічного інституту.
Пішло. Нездоровим шлунком апарат тихо почав виробляти рідину і запах.
— Тільки ж чи купить хтось? І без нас он скільки людей торгують…
— Не зли мене! Не хочеш — не роби.
Вони ще раз по черзі зайшли до кухні, кожен щось поправив, вийшли.
— Я взагалі ніколи не робив апаратів, — щиро зізнався молодий чоловік.
— Я теж.
Саме цієї миті з кухні вилетів звук вибуху. Женя і Валя побігли, перекидаючи дрова, відра. Апарат димів, кілька тарілок лежало на підлозі, а головне — вікно було підбите так, мов у нього хтось неґречно вийшов.
— Отак! Інженер!
— Та інженерка.
— Щоб ти здох, — звернулася Валя до колишнього апарата одним із своїх улюблених прощань.
— Він уже, — відгукнулася хвора Марія Леонідівна зі своєї кімнати.
Валя відштовхнула чоловіка та вийшла надвір, тихо сказавши щось нерозбірливе, але явно зі словом «інженер». У дворі вішала білизну на мотузки Катя.
— Ви здуріли там?
— Не твоє діло.
— Оце зараз прийдуть німці з обшуком і побачимо, чиє.
— З яким ще обшуком?
— Недомобілізованих на окопи шукають. На Батуринській уже були. Риють чоловіків, які ховаються — і в гестапо. — Катя урочисто й багатозначно подивилася в бік кухні.
Валя схопилась одразу, забула слово «інженер», побігла та запхала Женю в підвал.
— Ой знайдуть, — прокоментувала це Катя. — Та ще й після вашого вибуху ідіотського.
— Тебе забула спитати!
Двоє німців і справді не змусили довго себе чекати. Ніби в якомусь забутому анекдоті, стали посеред двору й не знали, до якого з будиночків із червоної цегли піти найперше. І саме цієї миті з’явилася Катя з черговою порцією білизни. Німці всміхнулися, пішли до неї та почали обшук, який потім затягнувся і з якого вони вийшли підкреслено рум’яні, навіть рум’яніші, ніж Валя перед війною (якщо вірити її щоденнику). Женя тим часом потихеньку вийшов із підвалу. Він прослизнув вулицею і швидко побіг геть, до парку Квітки-Основ’яненка, де в теплу пору року люди часто ходили у туалет на руїни маєтку родини сентиментального письменника. А нижче пробігає річка Лопань. Ех, колись улітку, коло греблі, хоч війна, хоч не війна, Женя ще розженеться, злетить із бетонного шматка берега, як аероплан, тоді закрутиться в повітрі, мов дурна бомба, тоді ще вирівняється засмаглим осетром і хвацько пірне, ледь попестивши мулке дно. А потім, зігрівшись, довго вибудовуватиме з друзями акробатичні фігури для дивакуватих фотографій. На найкращій із них люди сидітимуть кожен на своїй гілці, як весняні коти. Знімки закриваються, загортаються в товстий альбом, схожий на брунатного динозавра. Ні, що не кажіть, усе-таки важко пам’ятати, що птахи — це теж динозаври. Ви про це знали?