Зі щоденника Валі:
Відколи повернулися червоні, я їм страшенно рада, бо з німцями добре пізнала, що то значить бути річчю, яка належить комусь іншому. Але я боюся, як би мені не довелося відповідати за батька. Тільки чим же я винна? Виключно тим, що ношу прізвище Крамаренко. Та як довести, що я звичайна лояльна громадянка? Тепер на кожному кроці доводиться пояснювати й виправдовуватись, виставляти на огляд свої рани, розповідати про те, що тато пішов від нас, усі болючі деталі. Іноді я просто проклинаю батька за всю цю історію.
[2015 р.]
На східній околиці міста, збоку від траси, яка є пунктирним східним продовженням Дороги Якова, стоїть величезна і страшна чорна менора. Те саме місце, куди, зокрема, зникали євреї зі згаданих у бургомістровому звіті «звільнених» квартир і будинків. Гетто неподалік практично безслідно здув степовий вітер: тут не поставиш здоровенних фотографій у вікнах недопалених домів, не розташуєш що-небудь пам’ятне на бруківці неподалік повороту трамваю смерті. Лиш несеться й несеться транспорт — зелені бусики, тролейбуси з гарними коров’ячими очима, потік машин, літери рекламних щитів.
Рівняння з кількома невідомими, де поряд із кривавими документами за начебто невирішальним підписом Олексія Івановича лежать фотографії подруги Валерії — Фані. Де молоденькій Валі дозволяють підглянути молитву в підпільній синагозі. Де родина Крамаренків ніби переховує євреїв уже під час окупації, а інших намагається витягти з концтабору сама Валя, знову користуючись батьковим іменем, й хтось із істориків навіть пише про сімнадцятьох, порятованих просто перед шибеницею. Рівняння розв’язується щораз по-іншому. Крутиться рулеткою, складеною з багатьох різних варіантів, і жоден не обіцяє нічого хорошого, погрожуючи, натомість, сном, у якому ти примаришся собі серед експонатів музею Яд Вашем, і то зовсім не у відділі, присвяченому праведникам світу.
Вітер дме далі, знову розкручує рулетку.
Уцілілі речі в домі так само винувато стоять, сидять і лежать серед уже геть іншого умеблювання іншого століття. Піаніно жаліється комп’ютеру на втрату підсвічників. Сецесійна ваза з оголеною жінкою переймається через обміняні на їжу прикраси. Розсипані на пелюстки «Посмертні записки Піквікського клубу», надруковані скрипниківкою, сумують за «Кобзарем» у російському трансліті. Ефектно діагонально сточена срібна ложка думає про решту посуду. І тільки карафка з етнічним натяком та сувенірна скляна куля з пальмами в снігу задивились одна на одну й не пов’язують зі своїм виживанням жодних комплексів провини.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА,
у якій ми опинимося на смішнострашному і страшносмішному фронті
Солдат із таблички
#Коцареви #Галиченки
СРСР, УРСР, Дніпропетровськ-Харків
[1941 р.]
Що наполегливіше Віктор Коцарев утверджував власний атеїзм і раціональність, то веселіше й затятіше підкидала його в повітря доля та потішніші аеродроми для приземлення вигадувала.
До дніпропетровського військкомату він запізнився через те, що саме луснув ремінь. Біля основної дірки утворилася зла вертикальна паща, вона проковтнула зайві п’ятнадцять хвилин. За них позачеплювались інші. Й ось уже він котився з гори переляканим трамваєм, а назустріч продиралися вантажівки з його порцією солдатів.
— Під трибунал би тебе, браток. Але, по-перше, — комісар ерегував дерев’яну іграшку великого пальця, — я добрий сьогодні, добрий аж не за званням, а, по-друге, Батьківщині потрібні солдати, треба, щоб хтось за неї героїчно клав голову. Тому, не че-ка-ю-чи наступного транспорту, своїм ходом, за які хочеш гроші — бігом до Харкова в розташування, зараз напишу, куди. А отам уже, якщо знов заваландаєшся, з тебе точно шкуру знімуть.
Потяг вивалився з правого берега Дніпропетровська на Мерефо-Херсонський міст. Найбільший арочний міст Європи, незамулене металеве джерело орденів і Сталінських премій для інженерів, він довго і невтомно стрибав блохою через Дніпро. Подивіться, отак — піу-піу! Віктор їхав у тамбурі, добути місце просто пощастило, крізь зашкрябане віконце било невтомне літнє сонце, високим, як церковна баня, небом сновигали серафими, мов на моторошних темних маминих іконах, і баламутили бравого солдата-початківця.
Дорога минулася, на загальний подив, дуже швидко. Ранок розгортав липкі повіки вже на харківському вокзалі, повному солдатів і біженців з клунками, що рухалися зустрічними траєкторіями. У військкоматі, зарослому затишними, як у куркульському дворі, абрикосами, Віктора сильно не сварили, але якийсь запис собі зробили.