[1945 р.]
Сорок п’ятого він дивився на власне ім’я у табличці й іронічно посміхався. І лишився на все життя солдатом із таблички, який кожного 9 травня сам приходить і віддає шану своїй же пам’яті.
Австрія, Радянська окупаційна зона, м. Відень
— Діду, а якою мовою було легше балакати? Німецькою чи венгерською?
— Мабуть, венгерською.
Ще б пак! У місті Секешфегервар він «мало не одружився». А випивши місцевого молодого домашнього вина, не міг підвестись із-за столу. Вели його під руки два мадяри, котрим, на щастя, воювати вже остогидло. На секешфегерварському вокзалі й тепер, здається, є фреска тих, ну, трохи пізніших, років. Робітники, паровози, солдати. Містом подекуди проїздять уже майже забуті, а колись архетипні для багатьох країн автобуси «Ikarus». І готична каплиця Анни так цілиться, пустуючи, в хмари, так крючить свою троянду, так пускає хвилі фактурою каміння, немовби й не пригадає вже ані гарячки турецької облоги, ані шквалу Балатонської операції, ані того, як вабила своїми таємничими дверима діда Віктора.
— А Відень — як тобі?
— Нас там якось водили в оперу. Велика в них опера, красива. А що мене здивувало: згори люди, як у гньоздах, сидять!
У Відні він підібрав у закинутому магазині листівку. Із галантністю воїна-вже-без-кількох-хвилин-переможця зняв із неї шубу пилюки. Всередині білої рамки, схожої на задовгий, але чистий ніготь, стояла вбрана у досить буденну сукню рудувата киця, а їй на вухо шепотів щось смішне кіт, сірий, аж майже синій, у чобітках, далеко скромніших, аніж у його казкового побратима.
Віктор поклав листівку до кишені, розвернувся й пішов, а з розбитого вікна крамниці кулею вистрибнули вже роздягнені кіт і кішка, перелякані, що їхнє миттєве фото дісталося невідомій і непередбачуваній людині в однострої та зі зброєю.
Після перемоги поступово закінчилася війна.
Єфрейтор Коцарев стояв у строю посеред свого відділення, де завжди почувався не до кінця затишно через своє прізвище. Воно робило його відвідувачем зоосаду на тлі прізвищ інших бійців:
— Ворона!
— Лисиця!
— Кот!
— Заєць!
— Вовк!
— Бик!
— Крук!
— Коцарев!
Трохи розбавляв контраст лише його ніс — пташиний дзьобик, схожий іще на готичний дашок.
Цього дня їм оголосили про ще остаточнішу перемогу. Та видали останній бойовий наказ. Р-р-р-р-р-р-розвернути всю артилерію в бік австрійських Альп! І шандар-р-р-р-р-рахнути в них прощальний червоноармійський залп, щоб пам’ятали! Останні кілька слів командир вимовив не рикаючи, а якось сентиментально: попереду ж бо дорога додому.
Як летиш над австрійськими Альпами, вони здіймаються так близько до літака! Річки ніжно розтікаються, сніг навіть не думає прокидатися. Цікаво, скільком гірськолижним курортам змінив маршрути останній залп артилерії? Страшно глянути, що, як і серед чого знову проростало в розтрощених схилах. Звідки наново піднімалися розкидані шматки тіста. Але Альпи… Але Альпи потроху зникають, і замість них от-от з’явиться Італія…
— Бувало, бувало на війні таке, або ти, або тебе, — казав Віктор. Хоч я його про це не питав. Хоч про це не питав.
СРСР, РРФСР, Курська обл.
Миколу Галиченка, майбутнього Вікторового тестя, чоловіка Приньки, тільки невичерпно добра баба Ліда послідовно називала дядьком Миколою. Всі інші — Романич.
[1941 р.]
Романич відганяв углиб тилу худобу. Його коров’яче військо (передвісник мого майбутнього війська курячого) сунуло тривожним потоком через короткотрав’яні поля й убогі річки та було взяте у взірцевий котел танковими частинами Ґудеріана. Стрімкий ривок, швидкість, як у дні Мажино, і ось уже мотоциклісти зупиняють голову стада. Фотографуються з коровами, мазанками, які тут опинилися дуже доречно, але без селянок у хустках, яких тут не виявилося дуже даремно.
— Чи ви є комуніст? — питає перекладач-мельниківець скрученого Романича. Той не розуміє запитання, але здогадується.
— Ні.
— Ні. А за кого ви?
— Я?… Я за народ, — каже він, чомусь із питальною інтонацією.
Німці сміються, отримавши переклад, і забирають його в полон.
Та де! Не так було!
Техніку вибили під час першої ж сутички. Мобілізовані відступали. Й були оточені в районі корівника. Всі здалися в полон. Розстріляли тільки комуністів.