Першими йому наснились алхімічні вогні, бачені в Києві на Подолі. Та глузливі постаті з такими книжками, що їх йому, Іґнацієві, не доводилося навіть бачити. Він хотів проштовхатися крізь юрму, утворену всього лиш кількома людьми, які затуляли вогонь, щоб роздивитися таку книгу, але його не пускали.
— Ти заблукав, хлопче, — говорили вони йому, дорослому й поважному чоловікові. А він усе одно не відступався. Поки врешті головний серед них не зауважив його і не промовив насмішкувато:
— Чого ж ви так, панове, пропустіть лікаря, він теж хоче сокровенного, пропустіть, і, прошу, дайте йому почитати!
Іґнацій Ґлова радісно полинув у бік книги, двоє послужливо розгорнули її, тільки от прочитати там ніякого біса було неможливо. Літери були справжні, але в слова якось не складалися, й Іґнацій просто щось мурмотів собі під ніс.
— Що пан лікар сказав? — підкреслено поштиво перепитав головний.
— Блуе куґуґуа реєреи, — тільки й спромігся виголосити Ґлова.
— А-ха-ха-ха-ха, — вибухнула зала дивакуватої подільської будівлі.
І Ґлова прокинувся. Вони стояли посеред якогось села чи містечка. Тут був ярмарок, а на деяких будівлях можна було помітити сліди нещодавніх сутичок і заворушень.
Мабуть, через той ярмарок за другим разом йому наснилося подружжя крамарів. Він — високий-високий, вона — низенька-низенька. Вони довго й наполегливо переконували Іґнація місцевою говіркою, що доводяться йому сватами. Навіть той аргумент, що діти Іґнація ще зовсім малі, на цю дивакувату парочку не діяв, не кажучи вже про такі дрібниці, як станові чи віросповідальні відмінності. З них крамар і крамариха просто сміялись. А якоїсь миті їм набридло щось пояснювати й вони плюнули на Ґлову. Причому плюнули буквально та відійшли подалі.
Зупинились неподалік, і низенька дружина сказала чоловікові:
— Дай же я тебе поцілую!
— Підскоч — та поцілуй! — відповів він і зрадів так, як може людина зрадіти лише власному жарту.
Як і минулого разу, Ґлова прокинувся від сміху одного з акторів шаленого театру своїх снів. Слід тут додати й те, що Ґлова, людина освічена, не дивувався шаленству цього театру, знав, що це норма для людей різного стану й душевного устрою, що вві сні чорти заводять душу в такі закамарки, яких не знайдеш, навіть влізши у світ дзеркала, в які зі своєї волі не подужають потрапити навіть люди з київськими алхімічними вогнями з його попереднього сну.
У наступному місті дорогу їм перепинили. Воїн, який звідкись дізнався, що возом їде лікар, оголосив, що Іґнацій просто зараз мусить рушити з ним, щоб допомогти шляхтичу, тяжко пораненому в бою.
— А віз хай собі котиться, куди збирався. Нема часу.
Йому дали коня, й вони поскакали без упину. Але коли серед ночі приїхали в село, де базувався військовий загін, поранений уже вмер.
І знову ліг спати змучений Іґнацій Ґлова. Першу половину сну він спостерігав юродивого схизматика Атанасія, що бігав голим і вимащеним у болоті. А в другій половині Іґнацію явився чумний лікар, у давньому костюмі, з величезним пташиним дзьобом, у якому, кажуть, заховано ліки від мору. Замість говорити, він гучно й швидко пищав, а насамкінець навіть став клювати Ґлову, аж поки той не прокинувся і не зрозумів, що справа не в дзьобі зі сну, а в тому, що його штрикає шаблею якась постать.
— Прокидайся!
Як з’ясувалося, він усе пропустив. Доки спав без задніх ніг, зморений дорогою, на загін напали бунтівні козаки. Когось убили, хтось відступив. Козаки навіть нахвалялися, що погнали самого Вишневецького з Полтави. Правда, їх було зовсім небагато, й, звісно, ніякого Вишневецького вони б нікуди не погнали, їх би залюбки прирізала сама тільки охорона князя. Зате козаки були злі, бо військові перед тим посадили на палю кількох їхніх людей.
— Я — лікар! Не чіпайте мене! — запевняв Іґнацій Ґлова.
Та марно — бо ж він був єдиним, кого вдалося взяти в полон, та й взагалі, чого це його сюди принесло? Добре, що в них не було часу на серйозну роботу з бранцем. Козацький ватажок лише погладив нагострену палю та сказав:
— Тебе чекає, голубонька!