У печі повільно рум’янилися паски. У хаті було приглушено-урочисто і дивно, як у вже пофарбованій крашанці чи навіть у видутій і помальованій писанці. Принька крутилася з водою, свічками, іконами, постійно тримала в лівій руці якийсь чи то фрукт, чи то овоч.
Паски були не звичними тепер високими циліндрами, а низенькими пузатими хлібинами — як на «Великодній заутрені в Малоросії» в Миколи Пимоненка. Як і там, у хаті було темно, гойдалися свічки, і Принька теж скоро понесе свій золотий хлібобулочний виріб до церкви. Церква розсипатиметься салютом у передсвітанку, але навряд чи коло неї серед ошалілих святкових людей хоч хтось матиме печене порося з перчиком у зубах, відповідно до сюжету художника-передвижника. Не той час, надворі війна.
Принька завмерла, шепотіла, їй виділося, певно виділося, що чоловік живий. Невеселий, але є. І вона ніби трималася за довгий цупкий канат. Свічка ледь чутно щось сказала. Принька дослухалася, згідливо, навіть слухняно покивала головою — і вже знала, що потрібно сказати іншим жінкам у церкві на заутрені.
Люди збиралися до церкви, повітряна куля святкового ранку готувалася до польоту. Свічки вже здавалися не дуже переконливими, ніби вчорашнє тремтливе освідчення, церква височіла сріблясто-цегляним снарядом, під сільськими стріхами, як під купками лайна, ворушилися німецькі жуки-солдатики. У натовпі Принька зітхала з приязною усмішкою і розповідала сусідці:
— Тільки так, Ївго, тільки так. Треба, щоб зібралися три вдови та пішли на фронт, вийшли проти наших, красних, стали в окопах да сказали «Христос Воскрес!». Тричі. І як хтось із наших теж встане та скаже «Воістину Воскрес!», то війна в два роки закінчиться, а як ні — то буде і буде, і буде, не знаю, хоч до Страшного Суду.
— Хочеться тобі вірити, хоча я й не сильно вірю. А особливо, чи найдуться три вдови такі? Та чи дадуть нашим офіцери це сказать?
— Отож.
— Не буде ні кінця, ні краю.
І сусідка відвернулася та стомлено перехрестилася.
Проте, вже йдучи додому, Принька чула, як люди перемовляються між собою про трьох вдов. Хтось навіть казав, що їх не три, а чотири, була також суперечка, чи йти їм на Курськ, чи на Суми, де фронт підхожіший для таких речей. Нарешті, окремі односельці щиро переконували, що всі ці дискусії марні, бо вдови вже знайшлись і рушили в свою дорогу — позавчора, на Страсну п’ятницю. Коли ж іще?
Від весняної прохолоди все трохи куталось і надувалось, але повітря і світ святково бриніли, а ноги пружинили, мов юні кози. Весело вибухали маленькі бомбочки яєць-крашанок. Обійми народжувалися м’яко і ненав’язливо. Десь кружляла музика. На якусь мить зникли всі-всі сумніви, на мить усе собою прикрила розслаблена, полегшена усмішка, на хвильку стало нічого не потрібно.
[1946 р.]
З полону Микола Галиченко «повернувся» до фільтраційного табору, і лише звідти, далеко не одразу, — додому. Мав усі підстави дякувати долі й щиро це робив. Гладив поглядом кожне дерево (а скоро в нього виросте справжнє яблуко-«дуля», схоже на диню! дуля і доля), кожен кілометр дороги, кожну руїну, яка прийняла на себе роковані йому удари. Принька автоматично готувала їсти, відпустивши нарешті міцний канат, що тримала всі ті дні. І якби тепер запитали, де її чоловік, навіть не зразу б зорієнтувалася.
Романич став непростим. Просто так він уже б навіть по воду через дорогу не пішов, ні-ні-ні. Тепер він спершу легесенько привідчиняв фиртку, непомітно визирав на вулицю й оцінював диспозицію. Лише як нікого не було, рішуче брав відро та хазяйським кроком перетинав вулицю, чіпляв його до ланцюга і запускав геть у підземний космос. Відро сміялось, поки не сягало води.
Вертався та знову торкався рідних дерев. Щось підв’язував.
— Отахто-вот!
Не любив відчинених дверей у хаті. Злився, як хтось їх забуде й кине чи як гойдатиме туди-сюди.
— Не гутай двері! Тикше!
Мугикав нові почуті у мандрах пісні. На Му-у-у-уромско-ой доро-о-ожке! Але перед сном усе-таки надавав перевагу старій добрій Сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю! Уважно й недовірливо дивився на дружинині трави та слухав її замовляння. Хоч ніколи не сумнівався, що саме вони дозволили йому повернутися сюди та знову тут сидіти в тихому безпечному приміщенні. Не сумнівався, але й не казав уголос. Голос завжди міг здичавіти та піти геть шаленим непрогнозованим галопом.
a. Добрий Романич ходить і ніжно роздивляється дерева в саду.
b. Поганий Романич ляскає дружину по губах, щоб багато не балакала за столом.