Трохи не дійшовши назад до кімнати, я вирішив нарешті подивитися, що ж воно є в цих здоровенних шафах напроти. Легко, без особливих сподівань, відчинив дверцята. І був винагороджений справжнісіньким сюрпризом —
переді мною висів без перебільшення велетенський костюм Шерлока Холмса. Навіть не так. Костюм велетенського
Ш
е
р
л
о
к
а
X
о
л
м
с
а.
«Ш» згори — то, звісно, його знаменита кепочка. Потім униз збігав картатий водоспад плаща. А крапка біля «а» — це вже я.
— А «X»?
— Наприклад, ремінь.
Коли легкий переляк минув, я засміявся та побіг до кімнати по Юлю.
— Глянь, що я знайшов!
Відчинив перед нею таємничі дверцята. Юля аж зігнулася від сміху. Але насправді ми не дуже здивувалися. Бо ж мешкали на горищі одного з театрів міста Брно, де зберігається реквізит. А чого там тільки не знайдеш!
Я гепнувся в крісло. Воно, як завжди, завищало.
— Схоже на свиню, правда? Треба написати про це вірш.
У наше піддашне вікно здалеку зазирав гострий Петропавлівський собор.
Вивіска театру «Гуска на повідку» вже давно лишилася позаду, й ми гуляли сонячними вуличками. Парки, будинки, костьоли, «Бар, який не існує», шоколадка біля купки лайна, водосховище, покинутий стадіон, конструктивістська вілла, фрагменти готики, підземелля, татко, який ідилічно грається з донькою в пісочниці: обидва насипають піску в пасочки та стукаються ними, як пивними кухлями, неодмінно дивлячись одне одному в вічі — тут так заведено, літературні вечори в «нашому» театрі, замок із просто-таки фортечним кордоном між сонцем і тінню…
Десь посеред повільних, плутаних слідів прогулянок загубився куток, що в ньому ігреком збіглися три вулиці: Кралова, Мучедніцька та Бржезінова. У кутку при спуску засів приземкуватим, але монументальним грибом будинок, відомий під назвою Kounicovy koleje, себто Коуніцові гуртожитки. Меморіальна дошка свідчить, що, крім гуртожитків, у часи німецької окупації тут була в’язниця, в якій стратили багатьох людей.
Тричі побувавши у Брні, я ще не знав, що саме в цих «гуртожитках» випало бути ув’язненим брату моєї бабусі, Олегові Крамаренку. Аж тепер стало ясно, чого мене весь час заносило до цього міста. Аж тепер назва тюрми заговорила по-іншому, по-куничому, нагадуючи про тхора, чи того самого, з радянської книжки сімдесятих років, чи взагалі того, що чорною блискавкою поблимує серед «зеленки» обабіч усіх моїх шляхів.
СРСР, УРСР, м. Київ
[1945 р.]
Із допитів Крамаренка Олега Олексійовича, 1909 року народження, уродженця міста Харкова, громадянина СРСР, позапартійного, сина професора, що обіймав у період німецької окупації посаду бургомістра міста Харкова, з вищою освітою, несудимого, який мешкає в Києві на вул. Дмитрівській, 82. Допити проводили старші слідчі спецчастини НКДБ УРСР Лимарченко і Береза від 16 серпня до 16 листопада 1945 року.
ЗАПИТАННЯ: Вас заарештовано за зраду Батьківщини. Чи маєте Ви намір давати правдиві та відверті свідчення про те, що Вас спонукало стати на шлях зради Батьківщини?
ВІДПОВІДЬ: Зрадником Батьківщини я не був і не є, тому ніяких свідчень із цього питання я давати не можу.
ЗАПИТАННЯ: Розкажіть, як Ви потрапили в розпорядження органів НКДБ УРСР?
ВІДПОВІДЬ: У першій половині квітня 1942 року, будучи головним конструктором на хімічному комбінаті в місті Рубіжне, я поставив собі за мету розробити секретний винахід — зміцнити броню. Не знаючи, як цей винахід оформити і як зв’язатися з Москвою, я вирішив звернутися по допомогу до відділення НКДБ УРСР у Старобільську. Там я зустрівся з майором Тимошенком, і він допоміг мені зробити все належне. Після приблизно трьох зустрічей я подав йому заяву, в якій просив оформити мене на роботу та направити з відповідним завданням у тил супротивника. До того ж, я прагнув стати розвідником. Майор Тимошенко з моїм бажанням погодився, взяв розписку та надав мені псевдонім «Самойленко». Числа 28 червня 1942 року, в зв’язку з наближенням фронту, НКДБ стало евакуюватись углиб країни, і разом із ними поїхав і я, на виданій мені автомашині. Приблизно в першій половині серпня ми прибули до міста Енгельс. В Енгельсі я вступив до школи розвідників. Там я навчався з 6 вересня 1942 року по 20 червня 1943 року. Заняття відбувались у кіно та в театрі. У лютому 1943 року школа переїхала до міста Калач Воронезької області. Після закінчення школи мене з невідомих мені причин відправили на роботу в місто Челябінськ.