— Брата всього вчили — мов, манер, серйозно виховували, — казала баба Валя, — а зі мною був принцип: «Менше знатимеш, ціліша будеш». Так і сталося (ба, пам’ятаєш, що писав твій дядько твоїй матері про освіту?). Люня неуважний був, легковажний, мама так часто через нього прúкрилась. Але завжди, як образиться, він одразу підійде, притулиться, обійме її, скаже: «Мамо, я тебе так люблю!» — і все, вона вже розтанула. Всі його любили!
— Ма, а в баби Валі ж була якась своя версія його пригод?
— Та загалом приблизно така сама. Тільки от вона говорила, що його там у концтаборі врятувало знання французької мови, він її знав як рідну й нібито видав себе за французького військовополоненого, і тому його чи випустили, чи не розстріляли, чи ще щось таке. Але тепер, прочитавши справу, я не надто розумію, коли б це могло бути… І ще вона не згадувала, що радянські війська підійшли туди, коли він звільнився.
— Він не міг їй усе це просто вигадати?
— Хто його знає. Фантазером він був, але то за нормальних обставин. А тут він іще змучений був, хворий, з нервами ні к чорту.
— Значить, він таки встиг після Чехословаччини та перед арештом заїхати до Харкова.
— Так, інакше коли б він їй це розповідав? Не в листах із табору, це вже точно. Ага, ще вона казала, ніби жінка в Києві, в якої він винаймав квартиру перед арештом, казала, що він довго мучився, писав звіт для цих енкаведистів, тяжко він йому давався, а потім пішов туди і вже не повернувся. Тільки от кому та жінка це могла розповідати? Мати не їздила тоді точно, та й не знала, мабуть, ні про що. Моєї бабусі вже не було. Хіба якісь іще родичі.
— Може, дружина?
— Може, але вона з Крамаренками не спілкувалася взагалі, навіть із тими, що теж, як і вона, в Одесі жили.
— Цікаво… А ще часто думаю, чого він усе-таки повернувся? Невже був радянським патріотом?
— Не знаю. Радянських патріотів у тій родині не було. І мати казала, що він дуже не хотів тим усім займатись, але вибору не було. Може, сподівався, що як слід їм пояснить, і тоді все залагодиться. Або просто скучив за сім’єю. За сином. За Катею. Він її дуже любив.
ЧАСТИНА СЬОМА,
у якій ми повертатимемося і повертатимемося на батьківщину
Семигодинний робочий день
#Устименки #Крамаренки #Бутриські #Коцареви
Німеччина, Радянська зона окупації, м. Берлін
Теплої німецької зими в радянській зоні окупації сніг лягав на землю тонесеньким делікатним килимком — ніби творог, що потроху створюється в каструлі, яка плаває у киплячій воді…