ЧАСТИНА ВОСЬМА,
в якій здається, що всі загадки розкриваються
Чорне порося
#Бутирські #Крамаренки #Устименки #Галиченки #Коцареви
СРСР, УРСР, м. Харків
[1960 р.]
Валя рішуче накреслила прямий кут і вийшла на Полтавську вулицю біля колишньої підпільної синагоги. Очі її були підкреслені злістю, а подумки вона скандалила зі співробітниками. Серед них, як фантик перед котячою мордочкою, метлялися згадки про її прізвище та про її батька. Ці згадки невтомно смикали за мотузки ті, хто вже п’ятнадцять років як повернулися з евакуації, але й дотепер щоразу змушували Валю вживати чимало образливих етнонімів. Ну, як тоді, в тридцять якомусь, на практиці в Підмосков’ї, в Дульово, коли їй на ногу в автобусі наступив росіянин і вона закричала: «Всі ви, кацапи, хамлюги такі!».
Через постарілу хвіртку Валя зайшла до двору. Там її донька, мала Наталка, била дрином чоловіка в масці чорта. Валя ввійшла додому, пройшла сіни та сіла за стіл у кімнаті.
Дістала з сумки трудову книжку
кольору вечірнього асфальту.
Подивилася. Зціпила зуби.
І почала її розривати.
Навпіл. Посередині. Обережненько,
як у школі, коли треба
з подвійного аркуша зробити одинарні.
Працю ВБалі над трудовою книжкою припинив скажений грюкіт у двері.
— Тьотя Валя! Тьотя Валя!!!
Не Наталя, вже легше.
— Пропустіть мене через квартиру на вулицю, бо мій мене зараз розочкою попише!
Молода сусідка прослизнула в сіни, двері за собою швидко зачинила на засув. Вона пробігла через кімнату, розчахнула другі двері на вулицю (саме наскрізні двері роблять ту квартиру магічною, особливо тепер, коли ми з мамою гуляли там неподалік і другі двері вже було заліплено), де вітер саме ганяв пилюку, мов неслухняного віслюка, та розчинилася в напрямку Заїківської вулиці.
Валя знову сіла до трудової книжки.
— Яааабуааабіааа! — заволало під дверима.
— Кого чорти принесли? — запитала Валя. І рішуче відчинила двері назустріч п’яному уркагану. В руці в нього поблискувало сором’язливим мутним бюстом відбите горло пляшки — «розочка». — Чого ти приперся?
— Де ця марамойка? — в урки тривала інерція злості.
— Ти, паскуда п’яна, чого лізеш, іди к чортям собачим, гадина, сукин син! — запропонувала вона йому відійти від дверей. І він її пропозицію прийняв.
— Ну, тьотя Валя, ну шо ви, ну шо я, це все та марамойка, ждала вона мене… — останні слова він мурмотів уже в дворі, меланхолійно, ображено йдучи в бік своєї халабуди з піаніно, де починали, забувши про нього, сваритися між собою його друзі.
А вона втретє сіла до трудової книжки.
І вже рвала її,
ніби хотіла сховати сліди
злочину
якого сь
тюякважкорветьсяатадурайсправдіпроституткаякмамашаїї
знати
не хочу ваш інститут
ШОБ ТИ ЗДОХ гадюшник!
А в дверях знову почалося якесь кубління. Цього разу Валя вже плюнула й продовжила шматувати документ. До кімнати зайшов чоловік Женя. З заводу. Мабуть, думав пограти свого Брамса на домрі. Але, побачивши її обличчя, зрозумів, що сьогодні навряд чи буде музика. Перевів очі на її руки й оцінив кількість папірців на столі та під столом.