— Ти мені, Женю, що, хочеш щось сказати?
Він знизав плечима.
— Ага, як завжди, не хочеш. Тоді не лізь до мене.
— Я що, лізу?
— От і не лізь.
— Я й не лізу.
— Не виводь мене з терпіння! Інна в школі?
— Що це, ма? — до кімнати з двору зайшла Наталка з дрином.
— Це трудова книжка, доцю. Була.
— Наталя, чому ти з дрином? — поцікавився батько.
А Валя згребла папірці докупи та викинула їх на смітник. І більше не працювала на жодній роботі жодного дня свого довгого життя.
СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тітчин
[1965 р.]
— Louis William Wain, — повільно прочитав Віктор Коцарев на звороті своєї заповітної віденської листівки. Та, як ми пам’ятаємо, найкраще з іноземних мов йому давалась угорська, трохи гірше німецька, а з англійською він взагалі не мав справи. Тому прочитати ці слова він міг, наприклад, як Луїш Вільям Вайн або ще якось. Тільки особливої ролі це не відіграло, бо, поміркувавши, він поклав листівку на стіл, розвернувся до мольберта з полотном і почав ставити унизу щойно завершеної копії своє ім’я — «В. Коцарев». Як і на маленькій картці, на чималій картині кіт щось шепотів на вухо кішці. Проте Вікторова копія вийшла ніби якась жвавіша. А разом з тим вона була тривожніша від оригіналу, так, ніби до Вейна додали трішечки Мунка. Можливо, кіт повернувся до кішки з війни? Чи він листоноша? Сподіваймося, не похоронку приніс, а коли похоронку, то лиш таку, як про самого Віктора, з котрої можна лише посміятися.
В. Ко-ца
— А до Шурки мужчина знов приходив — повідомила мати просто під руку.
— Що, який мужчина? Дак, мабуть же ж, стригтися.
— Ага, стригтися.
— Та кожен раз прийде, пострижеться, завернеться, а ти балакаєш.
— Ну, і думай, думай так.
Чомусь саме цієї миті він остаточно зрозумів, що вже ніколи-ніколи не здійсниться його дитяча мрія — не їхати йому вчитися на художника до Курська. Навіть на заочне, як останніми роками себе заспокоював.
ре
Ці дві літери вже глибше втиснуті в полотно. Грюк-грюк-грюк у двері.
— Хто там?
— Це ти, Вітька? — на порозі стоїть усміхнена бабуся, схожа на постаріле зображення з ікони.
— Я. Драстуйте, Леонтіївно.
— Дорога, синку, закінчилась.
— А, ха-ха, дорога закінчилася, да, це я знаю.
— Ага, налий, синку, чарочку бабі передсмертну.
— Яку там передсмертну, вам уже скільки років дорога закінчується-закінчується.
— І то правда. Давай, Вітьку, давай.
Бабуля проковтнула п’ятдесят грам, усміхнулась іще ширше.
— О, вже бачу дорогу. Спасибі, синку, Бог у поміч.
— Ага, щасти, Леонтіївно.
вввввв
Останню літеру він особливо ретельно подарував полотну. Підпис вийшов ледь подібним до жука з банькатими очима першої В та з кривим хвостиком останньої в. От і готово.
Саме на хвостику двері квартири прочинилися без стуку. Тесть Романич із двома кирпичами хліба.
— Здоров, Вихтор.
— Драстє.
— Ох, Вихтор, — умостився Романич при столі й поклав долоню собі на коліно, — давай юхе!
Вихтор насипав тестеві тарілку ухи. Вихтор — так писав у листах іще згадуваний уже в нашій історії Пантелеймон Куліш. А тепер він кружляє безпілотником над моїми дідом і прадідом, що гучно сьорбають уху.
Після Романича, після того, як Віктор лишив свою копію сохнути, у двері грюкнули ще раз. Це в гості приїхав однополчанин Ворона! І закрутилося.
Спогади.
Поцілунки.
Малий Сашко прийшов зі школи й дражниться: «Трактор в полі дир-дир-дир, ми за працю, ми за мир!». Тичина в Тітчині — це вже теж вірш.
Шура з горілкою, яка наливає та каже: «Це гадость».
Грамофон.
«Катюша».
«На сопках Манчжурії». Віктор з Вороною починають танцювати вальс. Радісно цуплять одне одного, закручуються ще більше, ніж усе до того, і нарешті падають так само вдвох на підлогу. Всі сміються, а найбільше — малий Сашко.
Поля — і серце остаточно відпочине! Полями, ніби горбик пиріжка, блукає вузькоколійна залізниця-«кукушка». Невеличкий поїздець везе торф із болота на цукровий завод під покровительством чоловіка з наганом і коротким гострим носом у брезентовому плащі. Саме болото з колишнім однойменним табірним пунктом для польських полонених, з місцем, де потонули заведені туди місцевими німці, швидко лишається позаду, колія минає кілька лісосмуг із калюжами, що, певно, були святими ще за язичницьких часів, село Кружок, ззаду тане обскубана дзвіниця, з правого боку проходять Бояро-Лежачі, далі республіканський кордон, тунель під «справжньою», широкою залізницею. Перед Тітчином ліворуч вигулькують Монаші верби з рештками млина і, нарешті, міст Тереховича. Він теж колишній і трохи надломлений, він, як і все — рештки, живий музей автоматичного сучасного мистецтва.