У селищі чоловік із гострим носом зайде до двоюрідного брата, Віктора, з’їсть оселедця в цибулястих перстенях і покаже племіннику нагана. Черговий день спустився вниз пивною порцією, трохи подражнивши бульбашками. Але що ви, бульбашки, нічого такого сьогодні вже не станеться! Іншим разом він приїде на велосипеді, ще іншим на коні.
Поля, якими йде в нікуди Еркюль Пуаро. Поля, в яких лягають помирати герої Тодося Осьмачки. Поля, де добре видихнути. І справді, де ж померти, як не тут? Головне, щоб не відволікали комашки й пташки, як у тому вірші:
Тому похилий уже чоловік з гострим носом зайшов у поля взимку та кружляв, поки не зустрівся з польовим духом і його почтом — невеликою хуртовиною. А тоді ліг.
Усі вони якось розчинились, і вузькоколійка теж. Тільки де-не-де стовпики натякають на неї або, може, окремі рейки сховалися в калюжах і їх обслуговують незворушні жаби, або ще забитий плитами тунелик під широкою залізницею, котра вже, до речі, теж не працює: з початком нової війни її перегородили колючим дротом, а колії вже давно були іржавими. Під соснами за насипом вистигають сунички — м’які камінці для перстеників. У полі лежать їжак і заєць, мов коханці, вбиті поборниками моралі й традиції. У полі дзвенять квіти коров’яку. Над полем з нудьги складає іспит із геометрії сокіл чи боривітер, в очікуванні на вечір, коли стане темно й почне зрадницьки фосфоритися сеча гризунів, дріб’язкових, проте надійних об’єктів полювання.
Велика Британія, м. Лондон
[1950-ті]
Через політичний недогляд — ба, будьмо відверті, через ідеологічну неграмотність — радянська наукова делегація прибула до міста Лондона для участі в конференції не коли-небудь, а в передріздвяні дні й мусила споглядати карнавал релігійного дурману впереміш з карнавалом споживацької зажерливості багатіїв-експлуататорів, ризикуючи цими міазмами надихатися. Представники передової радянської науки збирались у холі готелю, щоб рушити на пленарне засідання, затримувався в своєму номері тільки хімік Юрій Палійчук. Як завжди. Неспокійна душа, зрілий чоловік, він ніяк не міг змиритися з тим, що його піджак здається зламаним навпіл. Я — человек эпохи Москвошвея. Смотрите, как на мне топорщится пиджак. Поправляв і так, і сяк. Нарешті накинув плаща, замкнув номер і швидко побіг сходами донизу.
— Юрій Васильович поспішають так, ніби вони кудись запізнюються, — прокоментувала його довгоочікувану появу колега з Київського університету. І поглянула на годинника.
Над Лондоном розлягався вечір, скрізь спалахували рекламні вогники, вітрини, ялинки та інше різдвяне причандалля. Усе натякало на можливість дива, й цьому можна було лише посміхнутися. Усе неймовірне-впізнаване з книжок і фільмів за якісь п’ятнадцять хвилин більше не вражало. Двоповерхові автобуси, характерні чорні таксі, форма поліцейських (чіпка журнальна пам’ять нагадувала, що цей поліцейський мав би бити кийком безробітних, а не стояти собі незворушно), вибухи готики чи північного бароко, дуже неподібного до нашого, уже скоро стали нормою, хоч і примітною. Відтак, заспокоївшись, Палійчук легко знову відстав, а невдовзі передбачувано загубився.