Це була не перша його помилка в цій мандрівці. І лише неочікувана добродушність куратора поки що дозволяла уникнути будь-яких санкцій і сподіватись обійтися без санкцій після повернення додому. А може, в куратора просто зараз якісь свої проблеми. Учений уже бував за кордоном аж двічі й чув від тих, хто виїздив іще частіше — зазвичай усе значно суворіше. Тим не менш, краще було знайти свою групу якнайскоріше, щоб, бува, не перетворитися на англійського шпигуна, як воно іноді трапляється навіть із найнадійнішими громадянами. На щастя, куратор, схоже, не надто глибоко знав його біографію, наприклад, не був у курсі пікантної подробиці: в молодості Юрій був поетом, та ще й, за розповсюдженою термінологією, поетом формалістичним, космополітичним…
Юрій Палійчук долав у різних напрямках ті самі перехрестя вулиць, що з’єднувалися під якимись дивними кутами, дивився вказівники і путівники, зазирав у вітрини, але ніяк не міг знайти і наздогнати своїх. Проблема! Можна ще було вернутися до готелю, але — підозріло. Тому науковець і далі самовіддано шукав радянську делегацію. Несвідомо починаючи вибудовувати виправдувальні аргументи. Незчувся, як опинився перед вітриною книгарні. Його, як писав Винниченко, Підсвідомчик дуже доречно роздивлявся обкладинки і назви нових шпигунських детективних романів. На цих обкладинках чорні силуети чоловіків у двогорбих і одногорбих капелюхах виструнчували свої пістолети. А жінки — вже не просто силуети, а кольорово пропрацьовані постаті — ховали пістолети до сумочок найстрокатіших фасонів. Палійчук відганяв від себе такі думки, але Підсвідомчик був налаштований грайливо й уявляв себе одним із таких шпигунів, подвійних агентів, який, скажімо, безпосередньо в готельному номері безшумно вбиває професора фізики з Харкова та передає британській розвідці таємниці Радянського Союзу. На отримані за це діло гроші він де-небудь гуляє, припустімо, в казино, потрапляє там у перестрілку й виходить, як це називається, сухим із води. До героїчних фантазій Підсвідомчика раптом логічно долучилося дещо з реальності —
— просто на шпигунські обкладинки лягло вітринне відображення невисокого чоловіка в двогорбому капелюсі. Може, він теж дивився на книжки, обирав щось або так само уявляв себе агентом? Ні, схоже, наскільки це можна зрозуміти в сутінках, чоловік дивиться саме на Палійчука, нахабно вивчає його поглядом. Він зараз дістане пістолета? Він спробує його завербувати?
— Юро, це ви? — запитав двогорбий українською мовою, таким голосом, ніби це було в Києві на бульварі Шевченка і він питав у першого-ліпшого перехожого, котра зараз година.
Палійчук так подивився, що не відповідати вже не було сенсу.
— Це я, — і хотів перепитати «А ви хто?», проте швидко починав упізнавати старого знайомого.
— Ну що, впізнали?
— М-можливо… Олексій… Іванович?
— Ага, Олексій Іванович Крамаренко. Або, як мене називали в Америці, Alex Kramer, — засміявся чоловік.
— Крамер… — Юрій повторив це ім’я, щоб чіткіше пригадати, що він чув про долю професора хімії. Окупація Харкова, колаборант, бургомістр, чи то розстріляли, чи що…
— А як ви тут опинились, Олексію Івановичу?
— Вас побачив, упізнав, а потім точно переконався, що це ви, з того, як ви блукали й тричі пройшли одне перехрестя з різних боків. Пам’ятаю, ви й у нас в інституті кожного разу все ніяк не могли мою кафедру знайти, коли приїхали зі своєю дисертацією. Впізнав — і зрадів земляку, вирішив показати дорогу.
— Ну, в сенсі в Лондоні ви звідки? Як сюди потрапили? Бо розповідали всяке… Чесно кажучи, не чекав, що ви живі, пробачте, — він роззброєно і роззбройно всміхнувся.
— А от і живий, а живому, як відомо, все добре. Бачте, Юро, мене ж і до війни кликали до Німеччини. Тому після арешту в Харкові гестапівці відправили мене в Рур. Працювати. Хоча то така робота була, весь час усе бомбилось… А там уже, після всього, вибрався сюди. Суто технічні моменти. Але, звісно, покрутило, хоч сідай оповідання пиши та в газету надсилай.
— І як ви тут? Як живете?
— Хвалитись особливо не буду. Живу, не скаржуся. Та подробиці вам не надто й потрібні, самі розумієте. Як ви?
— Працюю. В Києві, як і тоді. У війну в евакуації був.
— Сподіваюсь, вірші незрозумілі вже не пишете?
— Більше все за фахом, знаєте.
— Ну, я згадую, вірші у вас теж за фахом були — наполовину з формул складались. А уявіть собі, один рядок ваш досі пам’ятаю, іноді приходить у голову, там, пам’ятаєте, була кумедна пропаганда плавання, і потім так — Не вмієте — треба вміти. Ух! Ха-ха-ха! Між нами кажучи, таке будь-хто міг написати, мудре діло нехитре, але звучить. Звучить. Слухайте, то куди ви йшли, що заблукали?