— На пленарне засідання. Від наших відстав, від делегації, — багатозначно повів очима Палійчук.
— А, зрозумів, — усміхнувся Крамаренко. — Конференція міжнародна, так, чув, але не знаю, де вона, у вас є адреса?
Юрій дістав папірець із адресою.
— Та тут зовсім поряд, давайте я вас проведу, точніше покажу, як дійти, бо вам там зі мною, та й мені з вами з’являтися не варто. Ех… Нагнали ви мені, Юро, ностальгії — хоч іди плач на грудях у радянського посла. Навіть не знаю, про кого б спитати з наших. Та й мого віку ви менше народу знаєте.
— По-різному всі. Багато хто працює, а дехто — самі розумієте, — він ніяково розвів руками так, ніби сам особисто прорідив ряди науковців, зокрема хіміків.
— Розумію-розумію. А от що б я вас справді запитав, то це про моїх рідних — чи живі-здорові. Але ж ви їх, мабуть, і не знали?
— Не знав.
— Ну, ясно, так і думав. Іноді, може, воно й краще не знати. Але раптом ви когось із них десь перестрінете? Випадково, як-от мене. То чи могли би передати привіт від мене?
— Так, звичайно.
— Дуже вдячний. Нічого особливого казати не треба. Просто, що я живий, що в мене все гаразд і що я тут. Звісно, це між нами.
— Я… я пошукаю ваших. Як їх звати і в якому місті вони мали би бути?
— Дружина Бершадська Наталка з сином. Може, ви тоді, як у нас були, бачилися, вона працювала в інституті, але то вже таке. І перша дружина була, Марія Леонідівна. Син Олег, був тоді в евакуації. Дочка — Валя.
— Значить, Валерія? А по-батькові?
— Ха-ха-ха, Олексіївна, я б, може, й посумнівався, так характер не лишає місця для сумнівів.
— Пробачте, це я від розгубленості.
— Тоді жили в Харкові, тепер уявлення не маю. Адреса була вулиця Полтавська, 8, знімали там квартиру. Але хто скаже, чи зберігся взагалі будинок. Дуже буду вам вдячний, хоча, само собою, сильно цим не переймайтеся — цукерок не передаю і спадщини не залишаю. Може, їм краще про мене й не згадувати, а все ж буде нагода — переказуйте вітання.
— Перекажу.
— А ось тут, Юро, повернете праворуч, і метрів за сто ваш сорок восьмий номер, не помилитеся, й там вивіска точно така, як у папірці написано.
— Дуже вам дякую, бо вже не знав, як туди дістатись. І радий побачити вас живим і здоровим.
— Взаємно! Сподіваюся, не дуже шокував вас. Не вмієте — треба вміти, хе-хе. Ну, й приємно, що правовірний комуніст — принаймні ви мені таким здавалися — не погребував балакати з фашистським посіпакою, — Крамаренко всміхнувся.
Палійчук на останню фразу не відреагував, а лише ще раз подякував і попрощався.
Протягом усієї розмови він, як не соромно в цьому було б собі зізнатися, намагався так стати, щоб розгледіти, чи відкидає Крамаренко тінь, але все не міг досягти потрібної диспозиції. Та й сонця, як на лихо, не було. Так і пішов від нього Олексій Іванович нерозпізнаним — чи була в нього тінь, чи ні.
Невдовзі Палійчук добіг-таки на пленарне засідання й навіть зумів пояснити своє зникнення. Але доповідей, звичайно, не слухав, повністю віддавшись швидкій дзизі думок і вражень.
СРСР, УРСР, м. Харків
[1961 р.]
Суттєві речі найкраще виявляються в дурницях. Це мудре правило Юрій Палійчук пізнав на собі морозного січневого дня у місті Харкові. Він фізично відчув, що означає вираз «стати на шлях», після того, як, приїхавши сюди в справах, раптом прийняв рішення зробити, по правді кажучи, необов’язкову, не надто потрібну, а може, й небезпечну дурницю — знайти рідних професора Крамаренка та передати їм звістку. І тепер непереборна сила рішення тягла його вперед, невтомно долала перешкоди, не дозволяла спинитися. Спершу він розпитав у відновленому Політехнічному інституті людину, якій довіряв.
Друга дружина професора, як з’ясувалося, виїхала чи то до Києва, чи ще кудись далі, точно невідомо, решту родини рознесло вітрами, але ось донька Валерія наче й далі мала б жити на своїй Заїківці, ніхто її не зачіпав, і це теж цікаво.
— Де?
— Це район такий, Заїківка.
— Хороша назва. Мабуть, там вулиця Полтавська?
— Там.
Людина, якій довіряв Палійчук, пильно подивилась, але нічого не спитала. Не спитала навіть, чому він про тих Крамаренків розпитує. От що значить внутрішня дисципліна!
Він вийшов з дерев’яної шухлядки трамвая на перехресті, що формою нагадувало йому чайку. З блідо-зеленої церкви так само вийшла і роззиралася на всі боки дзеркальна жінка. Вони непомітно наближались одне до одного, як наближається задумана людина до свого віддзеркалення, щоб поставити йому запитання. Зійшлися біля кіоску. І жінка спитала в чоловіка, як пройти на вулицю Лютівську, а чоловік спитав у жінки, як пройти на вулицю Полтавську. І ніхто не знав відповіді. Вони всміхнулися та й розтанули одне для одного.