Але насправді, оскільки Полтавська пролягала за якісь п’ятдесят метрів звідси, знайти її було нескладно. А там і восьмий будинок. Що ж тепер? Постукати в двері? І тоді отаке сказати? Не повірять і в кращому випадку виженуть або подумають, що провокатор, або ще що. Ні, для початку зрозуміймо, де там Валерія.
Палійчук ненав’язливо чотири рази поспіль пройшов повз вікна одноповерхового будинку, схожого на пічку червоного кольору, та повз хвіртку і визирнув через паркан, але не побачив нічого для себе корисного. Тоді зайняв пост спостереження на другому боці вулиці. Нарешті з двору вийшла жінка. Але Юрій вирішив, що то не Валерія. Її можна спитати!
— Вибачте, а не тут Валерія Крамаренко живе?
— А що таке?
— Та мене попросили їй передачу з Києва передати.
— Тут, он ті двері.
Двері просто з будинку на вулицю, а не в дворі, не помилишся. Чудово. Палійчук подякував, зробив вигляд, що йде до тих дверей, і робив цей вигляд, аж поки жінка не зникла за рогом, а тоді знову пішов на своє місце спостереження. Жінка вернулася, він заховався від неї за деревом, вона зайшла до двору.
У дворі Валерія знімала з мотузки задубілу на морозі випрану білизну. Коли знімаєш таке простирадло, воно нагадує велику, але на диво легку дошку. Коли ж знімаєш одяг, наприклад, нічну сорочку, це схоже на померлого і замерзлого в’язня концтабору. Валерія збиралася занести ці трупи і дошки додому, але її гукнула Лидя.
— Валька!
— Га?
— Там тип якийсь перед твоєю хатою стоїть, стежить і тебе питав.
— Дуже смішний жарт, як і завжди в тебе.
— Хто б, Валька, казав! От від тебе зате одна радість і спокій. Постійно ви щось придумуєте.
Вдома Валя мовчки, незадоволено примруживши очі, підійшла до вікна і визирнула. Якийсь чоловік справді стояв коло хати Білоусових.
Але, зрештою, він міг стояти просто так, а Лидя могла що хочеш ляпнути.
— Бре’! — спробувала переконати себе Валя та пішла від вікна, не забуваючи, однак, про чоловіка ані на мить.
Із кухні з’явився двоюрідний брат Ростислав.
— Валічко, я на базар піду, тобі щось купити?
— Ні, нічого не треба. Сумніваюсь, що там ще хтось є в такий свинячий голос.
Ростислав став справжньою знахідкою для Палійчука, що вже дико замерз і прокляв свою затію. Ростислав вийшов із дверей, на які показала жінка, тож явно був родичем. Чоловіком, братом, будь-ким, та хоч би й просто приятелем. Палійчук рушив за ним. Невдовзі вони повернули праворуч і опинилися перед базарчиком. Над ринком криво всміхалося накриття з натяком на сецесію. При не надто численних рундуках мляво провадили торгівлю ще малочисельніші люди.
Юрій дочекався, поки потрібний йому чоловік скупиться та піде назад. Одразу за базаром він його наздогнав.
— Вибачте, будь ласка, ви ж із восьмого номера?
Ростислав глянув на нього, якось стомлено зітхнув і погодився з незаперечним фактом.
— Іще раз пробачте, що я отак на вулиці до вас, просто мені потрібна Валерія Олексіївна Крамаренко, ви ж її знаєте?
— Знаю, якщо я з восьмого номера. А чого б вам не зайти, не спитати її?
— Мабуть, у мене надто делікатне питання. Або мені так здається.
— Ах делікатне. Ну, тоді звичайно. Якщо питання делікатне, що тут скажеш.
— Додому з такими розмовами не хочеться заходити.
— То ви хочете, щоб я її покликав, чи як? Ви не зовсім зрозуміло висловлюєтеся, шановний.
— Ні. Просто передайте їй вітання від Олексія Івановича, будь ласка.
— Як це розуміти?
— Я випадково зустрів його, і він попросив передати.
— Не знаю, нам про долю Олексія Івановича точно невідомо, але, судячи з усього, він загинув іще за часів, як то кажуть, тимчасової окупації. Тому ваші слова звучать дивно, це як мінімум.
— Я бачив його в Лондоні.
Ростислав тільки похитав головою.
— Він сказав, що його вивезли ще тоді німці, а потім йому вдалося виїхати до Лондона. А ми з ним були знайомі, неблизько, до війни, по роботі, ну, це не важливо.
— Звичайно, не важливо, аякже.
— І попросив передати рідним, що він живий і здоровий. Хоч ви, мабуть, не повірите.
— Може, все-таки зайдете та розкажете це Валі самі? Їй краще й вирішити, вірити вам чи ні.
— Дякую, я вже піду, не хочеться в домі такі розмови вести. Вибачте ще раз. Щасти вам!