Вдома Ростислав сів на стілець і замислився. Валя запитала:
— Ростя, чого задумався?
— Не знаю, як тобі краще й пояснити…
— Так, уже відчуваю, що нічого хорошого.
Його перебив Женя. Він зайшов до кімнати з конвертом.
— Валю, тут лист такий… Хоч би ніхто не дізнався.
— Не вмер Данило, так болячка задавила. А в тебе ще що? Ви мене вирішили з усіх боків клешнями вхопити?
— Надя пише.
— Яка Надя?
— Моя сестра.
— Звідки вона може написати?
— З Америки.
— Чого це з Америки?
— Вона тепер там живе, і її звати вже не Надя Бутирська, а Надін Шоу.
— Щоб ви з нею обидва були здорові, — промовила вона навіть без знаку оклику.
Ростик тихо засміявся.
СРСР, РСФРР, Курська обл., с. Тїтчин
[1980 р.]
Коли піаністка Наталія Бутирська, та сама Наталка з дрином, уперше приїхала додому до художника Олександра Коцарева, того самого Сашка, який колись сміявся й дражнився віршиком про трактор, і Наталка, Сашко, і його сестра Люба їли за одним боком столу, мати, Шура, довго й уважно їх оглядала. Сашко з сестрою були русяві, а Наталка чорнява.
— А я все думала, чому мені такий сон снився… — сказала Шура.
— Який? — скептично запитав хтось із Коцаревих.
— Снилося, що в мене є двоє світленьких поросят, ну вони й справді ж у мене є. Так от, до моїх двох поросят у сні чогось третє додалося. Чорне! І люди скрізь стоять і бачать. Я їм кажу — це не моє, в мене ось два світленькі, а це якесь чорне. Але люди кажуть: ні! Це, Шуро, теж твоє. Ось так!
Сашко чхнув, а Віктор відповів:
— Будь здоровий — паси корови. Хоча можна й поросята.
У другій кімнаті в цей час старезна Фрося зводила очі до високих стель і говорила сама до себе: «Знову пєвчих чую».
До речі, є спеціальна колода карт для дитячої гри, яка зветься «Чорне порося». На кожній карті намальовано ту чи іншу тварину. А головна карта — власне, Чорне порося. І саме вона, звісно, «краплена» — її зразу видно навіть із «сорочки». Багатство потенційних метафізичних і архетипних інтерпретацій колоди «Чорне порося» незліченне.
Тільки це вже зовсім інша історія. Поки ж настає ранній-ранній ранок, а поросята навіть не думають прокидатися. На річці, з сонця, що сходить, випливає човен із людиною, козою й котом. Коза озирається, їй здається, що човен палає, й вона плигає у воду, човен майже перевертається, кіт лякається та стрибає з кігтями на спину людині, людина випускає у воду єдине (як тут і заведено) весло. Коза шукає берега, пливе до нього, людина й кіт не ворушаться в надії на рівновагу, кіт навіть кігті не виймає з людської спини про всяк випадок, човен потрапляє на блискучу кольчугу течії — і його несподівано швидко відносить десь на південь, ніби шкаралупу великоднього яйця, котрій належиться в тижневий термін допливти до тих, які живуть на іншому світі й зводять свої абсурдні замки з інакшого піску.
Російська Федерація, Курська обл. с. Тітчин
[2011 р.]
Червневого дня наступного століття Віктор повільно вийшов з квартири на обсаджений котами ґанок. Непевно дістався хвіртки до садка, поступово підняв гачок і рушив між здичавілі півонії, абрикоси та інші штуки. Обминув ріг будинку та сів на товсту трубу під вікном малої кімнати, тієї самої, де висить кішка з котом-листоношею. Примружився на сонце.
— Здоров! — до садка причвалав сусід Володя, один із небагатьох старших за Віктора мешканців Тітчина. — Сидиш? Давай я до тебе, побалакаєм.
Віктор двозначно махнув рукою.
— Ну шо в тебе?
— Син приїхав. І пацаньонок його з ним.
— Скільки год?
— Тридцять, мабуть.
— Ага, тридцять. Ля, шо в мене є.
Володя видобув зі свого безнадійного піджака чекушку.
— Тсс, сховай! — Віктор озирнувся. — А тепер давай!
І діди почали потихеньку сьорбати прозорий сльозливий напій. На закуску у Володі було трохи черешень.
— А я вчора гроші спалив.
— Багато?
— Немало.
— Чого?
— Не знаю. Так.
Якоїсь миті Володя замислився, надумав, потім забув, що саме він надумав, але з цих роздумів його вивело зітхання Віктора та його безапеляційна заява.
— От і літа нема вже!
— Вітю, як нема? Червень же тільки чи той другий, липень, — відповів Володя і допив останню краплю. Опустивши спорожнілу чекушку вниз і випустивши її з руки, він побачив на собі скептичну посмішку Віктора. Озирнувся та виявив, що літа й справді нема. Бо ж приятель його сидів у теплому кашкеті та завеликій теплій куртці, на деревах уже не було листя, зілля валялося жовте й прибите, ніби його запісяв двадцятиметровий кіт, а земля плямкала чорною манною кашею. Скидалося на те, що навколо — відносно теплий початок грудня чи кінець листопада.