…Так би й закінчилася ця історія в блаженному сні під акомпанемент дощу і чайки. Але з майже повного забуття мене вийняв стукіт у двері. Я поступово більш-менш прийшов до тями, підвівся та почовгав з’ясовувати, що трапилося. Відчинив двері. У коридорі стояла жінка, котра вирішувала господарські питання в цьому будинку для письменників, де я мешкав уже другий тиждень. За допомогою уламків російської мови та кількох латиських слів вдалося встановити, що внизу, у вітальні, на мене вже зачекалися гості, з якими в мене чомусь було домовлено про спільну вечерю. У такий час? На годинника чи на телефон я не подивився, та був переконаний, що вже близько півночі. Дивно, чому співробітниця затрималася так пізно і впустила якихось гостей. Я спробував їй пояснити, що, вочевидь, це якесь непорозуміння. Гості, швидше за все, — до латиського поета, який живе на цьому ж поверсі — в нього саме вчора був виступ у місцевій бібліотеці з прозорими стінами, ось там він, напевно, когось і запросив. Або його прихильники не стали чекати таких дрібниць, як запрошення. А я що, я тут взагалі нікого не знаю, крім самих мешканців будинку. Однак вона наполягала: гості до мене. Та додала, що, як їй здається, це мої земляки.
Ще цікавіше! Зустріч із місцевою українською діаспорою посеред ночі? Розмови про війну та політичні обставини на батьківщині, розпитування про Харків («мій чоловік теж із Херсона!»), народні пісні, горілка «Хортиця», що продається в супермаркеті дорогою на автовокзал? Чи навпаки — любителі літератури, нічні читання поезії, взаємні інтерв’ю? Кінець кінцем я таки пішов сходами вниз, а жінка, яка мене розбудила, десь розчинилася.
На вході до вітальні сидів тутешній величезний кіт і з пересторогою дивився в залу. А там — горіли свічки, побренькувало піаніно та хаотично перемовлялася ціла купа людей. Перемовлялася справді переважно українською. Тому мені не лишалося нічого іншого, як увійти всередину та привітатися.
— Добрий вечір!
— О! А от і він!
Це той випадок, коли герої пригодницьких романів щипають себе — забув, за що: за ніс? за руку? за вухо? за стегно? — щоб перевірити, чи не сплять вони, а ви вже знаєте: ні, не сплять. Справа в тому, що у вітальні зібралися ще незвичайніші особи, ніж я очікував. Досить сказати, що з темної частини залу висунулася моя бабуся Валерія з очима, підкресленими мейкапом гніву, та ткнула в моєму напрямку пальцем:
— Паскудо! Мало того, що дістав мого щоденника й нишпорив, так ще й до своєї ідіотської книжки запхав його!
— Ба, — я на диво швидко адаптувався до нової реальності і навіть зміг говорити, хоча кров активно грала на барабанах, — але ж я не став цитувати, наприклад, ті сторінки, де ти писала про…
— Замовкни!
— Валічко, він як був малим шкодником, так і лишився, я ж пам’ятаю, — махнув на мене рукою її чоловік, дід Женя, а тоді уважніше подивився на дружину й уточнив. — І що в тому щоденнику таке страшне було?
Вона спопелила його поглядом.
— Хто тебе оце писати просив? Чорті-шо! Про ті гроші, про самогон, тьху! — це вже дід Віктор. Він сидів за столом і їв з виделки свого улюбленого оселедця. — Але заходь уже, як прийшов. Ми тут усією бригадою, бач, зібрались, і оселедець хороший, прибалтійський.
Не зовсім гнучкими ногами я підійшов до столу та сів на важкого дерев’яного стільця. Мої ожилі родичі продовжували шпетити то мене, то мою майбутню, ще не зовсім дописану книжку. Олексій Іванович Крамаренко, який грав у карти з Іґнацієм Ґловою та Петром Устименком, мимохідь щось кинув про брак психологічного реалізму. Його син Олег задумано відзначив, що до моєї прози йому загалом байдуже, а от вірші справді лякають. Сифілітик Абакумов-старший казав, що те, як я його зобразив, було б гідним вогнепального покарання — і в порядку ілюстрації потрусив пістолетом, як градусником, коли на ньому збивають температуру. Решта людей невиразно гомоніли про своє, не дуже на мене зважаючи й ефектно ховаючись у тінях, створених свічковим полум’ям. Інколи на мене кидала важкий погляд Надія Полікарпівна — як уродженка Риги, вона намагалася читати збірку латиських верлібрів. Прабабуся Приня очікувано поставилася до мене найприхильніше.
— А про мене вин нічого поганого не написав! — похвалилася вона.
Це викликало збурення, та Приня зупинила незадоволених.
— Та ви не бійтеся. Бо я знаю, хто йому за вас усіх одімстить!