Тут я напружився ще більше, вся ця гоголівщина почала здаватися дедалі менш безпечною. Прабабуся підійшла, поклала мені на плече руку, а потім показала розкритого медальйона. З нього дивилась іронічно всміхнена зовсім малесенька дитина з темно-золотистим волоссям і величезними каро-зеленими очима.
— Диви, яка!
— Хто це? — запитав я.
— Одна дівчинка, — хитро примружилася прабабуся. Потім вона показала медальйон публіці. — Ось вона йому відіграється, хай буде здорова! Наша дівка, на Маланку прийде…
Принька прошепотіла щось над фотографією та відійшла вбік.
Тимчасом Олексій Іванович закінчив партію, надпив келиха, почав здавати карти наново й звернувся до мене:
— Я, Олежику, так бачу, ти вже з німцями подружився, на німецькі фестивалі їздиш? Це добре! Може, моїм шляхом підеш? — і гучно засміявся.
— Якщо зі своїми писульками ще раніше не дійдеш до цугундера, — похмуро уточнив неідентифікований родич у підозрілій радянській військовій формі.
У чоловікові, що уважно дивився на латвійське яблуко, я впізнав Романича. Він посміхнувся та сказав мені:
— Ну ти їм і врізав усім, моя школа! Хоча я не читав, мені он Шура читала — і як же ж гарно ти— тссс! — про її однокласницю написав. Солоденька була, як медуниця!
— Він дума, що я його не чую, — зітхнула баба Шура, — ай, Бог із вами, тату, помовчіть уже краще. Слухай, Олежику, давай я тебе нарешті підстрижу нормально, в мене й машинка є, бо що ж ти в такому волоссі, ще й між чужих людей?
— Почекайте! — раптом озвалась із-за піаніно інша прабабуся, Марія Леонідівна. — Ми ж насправді думали ще й допомогти йому, напоумити якось!
Її батько, ревнивець Леонід Устименко, лише пхикнув у свої вуса. А ось Олег досить ентузіастично підтримав свою матір.
— Отож! Тим паче, що в них війна зараз, усе складно.
— У нас, — уточнив бургомістр.
— У вас, — незадоволено додав Устименко.
— Знову війна, — зітхнула Валерія, а Приня лише похитала головою.
— У вас війна! Ти щось собі думаєш? — запитав Олег Крамаренко.
— Я в курсі, — хоча насправді цієї миті я менше за все думав про війну. — Але що тут надумувати?
— Свистіть учися, — засміявся дід Віктор.
— Ми й хотіли зібратися, щоб якось тебе, вас скерувати. Ми все-таки щось бачили в житті, щось знаємо.
— Дурне діло! — дід Віктор махнув рукою.
— А може, не дурне? Треба пробувати, треба діяти! — наполягав Олег.
— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — знов озвався Леонід Устименко.
— Рара, порадьте їм влаштувати ще одну революцію, — з невинною усмішкою сказав йому чоловік, який роздивлявся настінну карту Латвії. — Цього разу вона вже напевно й остаточно вирішить усі проблеми. Революція це взагалі панацея, а під час війни — панацея двічі!
— Не викай мені та відчепись уже зі своєю французькою! — чомусь раптом розлютився Леонід Іванович.
— Головне — не йди до розвідки, як Люня, — Марія Леонідівна обійняла Олега, — і стережися дівок, особливо німецьких. Та й тутешніх литовських теж.
— Це не Литва, а Латвія, — колюче вточнила Надія Полікарпівна.
— Можете не плутати його своїми порадами, — долучився до розмови Іґнацій Ґлова, б’ючи своїм польським королем даму Олексія Івановича. — Особисто я давно і незаперечно, на власному досвіді переконався, що з задніпровського краю, та й з переддніпровського теж, і з хамського люду ніколи нічого доброго не вийде.
— Ах ти лядська гнида! Я зараз тебе вдруге на палю наштрикну! — це Петро Устименко спершу хотів вихопити шаблю та розрубати навпіл опонента, однак шаблі не знайшлося, тому він піднявся, перекинув стола й рушив на Іґнація з кулаками. Дід Віктор, обурений тим, що йому не дали доїсти оселедця, жбурнув у бійку тарілкою. Дорогою до чиєїсь голови вона розкидала вітальнею шматки цибулі й бризки олії. З іншого боку летіло яблуко. Дзвенів посуд, сміялося піаніно.
Хтось кинувся рознімати, хтось допомагати, утворилося ціле людське звалище, до Балтійського моря на карті прилип шматок оселедцевої ікри, кіт перелякано втік углиб кухні, завищала сирена сигналізації.
— Ви чули? — гукнув дід Віктор.
— І справді, — Олексій Іванович захекано поправив брудну краватку, якою, схоже, його намагалися придушити, — здається, нам пора. А ти, Олежику, сам тут даси раду. Ну, й взагалі в житті якось розберешся. Не дитина вже.
На цих словах Приня підняла з підлоги недобиток латвійського традиційного полумиска, бризнула з нього рідиною — і, хоч я навіть не встиг запитати бабу Валю про переселення душ, а Олексія Івановича про те, розстріляли його таки чи вивезли, тлум моїх предків розчинився. Правда, не скажеш, що розчинився безслідно. По вітальні валялися стільці, уламки посуду, їжа, затоптані карти, зірвані з когось ґудзики, погнуті верлібри. Жолобком між плитками підлоги текло вино.