(…) Коли я прочитав перше речення твого листа, широко розплющив одне око, а після другого речення витріщив обидва. Ніяк не збагну, чого хорошого чекаєш ти від революції, про яку «усмішку долі» пишеш. Я добре надивився на звільнений і вільнолюбний народ наш. Днями мав справу з селянами, які рішуче відмовилися висувати кандидатів у судді через те, що суд як такий — «паньска видумка». Також я гадаю, Маріє, тобі не варто давати синові музичну освіту, про яку ти писала. В обставинах перемоги демократії вона йому не знадобиться.
Та що це ми все про дітей, про сестер, братів, тіток, а про чоловіка й забули! Чоловіком Марії Леонідівни, доньки втікачки Наталії, став інженер-хімік Олексій Іванович Крамаренко, родом з Єлисаветграда. Нашорошена зачіска, закручені догори вуса, що згодом переростуть у гітлерівські «лапки». Кирпатий ніс. Позаду і попереду Харківський технологічний інститут, книжки, карти, вино, вірші, жінки, гойдалка почерку, кераміка, скло, запуск заводів, кафедри, Київ, Буди, Часів Яр, Ізюм, Кам’янець, Харків, переїзди, скандали з начальством… Людина, настільки повна свого часу, що новий час у неї просто не влізе.
Брату Марії Леонідівни, Миколі, цей шлюб сподобався. На підтвердження цього він утік із сестрою Олексія Івановича, Варварою, перед тим трохи повоювавши в Білій гвардії. Зібрали речі — та гайда до Болгарії.
[1919 рік]
Евакуаційний корабель з Новоросійська, Одеси чи Севастополя зовсім трохи потягав їх Чорним морем, валізки біженців здавалися наповненими пудрою, а мішки — повними цукру.
— Їх там з росіянами під одну гребінку гребли. І в болгар навіть лайка була про те, що погано зроблено: «руска рабта». Не любили їх.
— То вони повернулися потім?
— Не пам’ятаю, чи обидвоє, але хтось точно повернувся.
— І їм нічого за це не було?
— Не знаю.
Воювати за білих взагалі було цікаво. Про що свідчить іще вдаліший шлюб іншої сестри Крамаренка, Олени. Її чоловік з гордовитим посттюркським прізвищем Абакумов на війні прославився тим, що підчепив сифіліс і застрелився.
— Неймовірно! Як таке могло статися?
— А ось так!
1. Він потоваришував із замисленою вдовою військового у Києві. Царський сад, романтика передчуття реставрації, не зраджені навіть у найголодніші часи рукавички й капелюшок, гітара, повсюдний тепер міцний чай, перші електричні дотики, вона теж любить поезію, вона багато витерпіла, спільне зворушення під час відвідання Покровської церкви на Подолі, хоч коли це востаннє його торкали свічки і молитви? Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Києва, давно згубивши сліди вдови. Розсміявся і застрелився.
2. Він купив у Одесі на базарі соняшникового насіння. Гриз його і випльовував разом зі щораз новою хижою посмішкою, плював так сильно й далеко, ніби насправді вірив, буцімто одеський тротуар можна зробити ще бруднішим. Одеська весна, як віяло у нервових руках, крутилась і переверталася, складалась і розкладалася, була то сонячною, то хмарною, але неодмінно все на світі видувала звідусюди й навсібіч холоднющим вітром, а горобці переховувалися від нього в останніх купках снігу. Горобчики ігнорували шматки насіння та шкаралупи, що вилітали на землю з білогвардійського рота, і недаремно. Річ у тім, що бабця-продавчиха сушила насіння на тому рядні, на якому спала сама. І передала свою хворобу насінинам (така бабуля завжди з’являється у непевні часи; і якщо ви десь про неї прочитаєте або почуєте — знайте, пригоди починаються або вже почалися). Словом, ви розумієте. Хворобу він виявив уже після відступу з Одеси, давно згубивши сліди. Розсміявся і застрелився.
3. Відступаючи на південь, він зайшов до якогось степового вокзалу, переповненого брудними людьми, що пересипалися, мов пісок, із пригоди до пригоди. Спіймав когось із залізничних службовців — ніяк вони не розбіжаться геть зі своїх вокзалів! — і попросив у нього води. Мабуть, із цієї склянки пив хтось хворий, розповідали родичі. Витерпіти сифіліс людині сімейній, офіцеру, було геть неможливо. А ще ж ця війна, а ще ж ця нудьга. Засміявся, але якось безрадісно, і застрелився.
4. Він вирішив, що захворів на сифіліс у Єлисаветграді. Усвідомив після тижня спирту і кокаїну. Розуміння це прийшло на бічній вуличці, в тіні загрозливого вечірнього особняка в стилі модерн. Нічого не турбувало, нічого не боліло, крім зношених боями внутрішніх органів, але не було жодних сумнівів: це — він. Застрелився, навіть не розсміявшись. Налякавши кількох обивателів, які вирішили, що знов буде погром.
Хоча погром і справді був.