Микола поправив, оздоблені мідними бляшками кантарки на рисаках, підтягнув підпруги.
— Сідай!
Коні рушили чвалом. Микола зігнутою пружиною перемахнув у залубні. Я ледве встиг стрибнути за ним.
З Вигнанки до Львова, здається, ходить дрезина. В усякому разі до Тернополя бігає. Якщо тобі пощастить, — Микола занурив руку під кожуха, — передаси у Тернополі оцей пакунок. Будь спокійний, це не міна.
— Передам. — Вітер забивав мені дух.
— Кость Грушевич, — Микола повернувся до мене боком, щоб я міг ліпше чути, — людина гостинна і покладиста. Можеш там навіть переночувати, як буде потреба. Він лікар. Йому завжди таланило, а от з жінкою сконфузився. Зрадила, покинувши з донькою. Виховав її, я сказав би, спартанкою. Трохи хлопчакувата. — Микола закинув назад голову і дзвінко розсміявся. — Зрештою, вона тебе познайомить з собою. Колись вона мене примусила признатися в усіх гріхах, а відтак процвірінькала, що в кожному їй хочеться відкрити засніченого Прометея.
— А що тут смішного? — запитав я, беручи віжки і стримуючи коней, які закидали нас снігом.
— Вона не знає людей, Прокопику.
- І Гірчак вистежував Прометеїв, і не все йому вдавалося.
— Ну, Гірчак бачив нас наскрізь. Та й не готував до самозамилування. Нас з тобою випросили із гімназії, але ми маніяками не стали. А ця дівиця вчує твій півнячий тенорок і буде пророкувати гори небесні.
— Гірчак бив по нашому тім'ї не своїми мозолями. — Інколи починаєш сперечатися тільки тому, що хтось уголос висловить те, що ти сам думав.
— Ні, Прокопику. Він якраз не проповідував. Він з'ясовував. Кожному було дозволено сприймати Гірчака так, як він для того придавався. І отримувати в його науці власне обличчя, і вибирати з показаних ним турбот найближчий клопіт.
— Я на його місці вчив би одної турботи.
— Хіба він старався розворогувати? Він просто розумів, що нас повисиджували в різних гніздах і що ми рано чи пізно повернемось до них. Гірчак — філософ. Він не намагався заплювати протиріччя, як фарисеї. Пам'ятаєш, ми колись говорили, що й біблія спершу була цікавим збірником досвіду, але коли людей зрівняли в нерівності, біблію перестали поповнювати історією, — вона стала вмістилищем безглуздя. Отже, не маєш причини гострити ножі проти Гірчака.
— Я б і не гострив, якби ти не вдарився в софістику.
Микола образився. Так воно буває: щось збігається з далеких закутин пережитого на стежинку, котра веде до ясності, та варто ляпнути дурницю — і все щезає, мов марево. Зараз у Миколи, мабуть, таке відчуття, що хвилину тому за нього говорив хтось чужий. Він більше до. цього не повернеться, і натрапить на його думку хтось через десять, а може, й сто років. Без привселюдної сміливості помислів пропадає багато цінностей, бо людині завжди хочеться заглянути в завтрашній день. Про це свідчать і передані нам, епохами безперервних руйнацій пам'ятники старовини, які десять поколінь дивують, і тільки одинадцяте знаходить у собі мужність визнали, що ці пам'ятники створили не пусті люди.
Ми в'їхали у скований морозом лункий Чорнівський ліс, здавна знаменитий ватагами розбійників. У снігу рипіли сани, сніг капустяним листом похрускував під копитами. Обабіч шляху незворушно стояли височенні дуби, поміж ними чахнули стрункі сріблясті граби. Схоже було, що столітні велетні схопили тендітних колег попід боки і тримають у нерішучості, не знаючи, як із. ними обійтися. Хто вміє хвилюватися, вдивляючись у людські обличчя, той, очевидно, схвилювався б і в присутності цих застиглих у холоді землі знаків трагізму.
Микола розслаблено вихляв у такт кінській ступі, поки не заплющив очі. В невинній позі, з легко притуленою до плеча головою, він виглядав беззахисним. Та тільки б натяк на небезпеку! Він зорієнтувався б, як випущена з торби черепаха. Нехай спить. Дай боже всім так економно жити. Я впоров дурницю, так грубо обірвавши його…
Ліс. Через десятиріччя од нього залишаться сумні клапті, де й заєць не наважиться присісти. Гельвецій мав рацію. До Австрії таки дійшло проміння північних світанків, і Габсбурги здобули любов підданців та щедро скропили їх чоло росою істини. Чого заслуговує, наприклад, недавня реквізиція!
А що буде згодом? В уяві набудуємо казкових замків і повіримо. Що, навколо купаються в розкошах. Політики, коли всюди злидота, мають необмежені можливості задурювати люд подачками. Я офортечуся на австрійському бункері, а якийсь коростяний діяч з якогось центросоюзу звелить: поклонись мені, чоловіче, я ж для тебе старався.
Угорі плило важке, захмарене небо. Серед поля десь мете віхола, а тут лиш зрідка зірветься од власної ваги сирий сніговий леп, прошурхотить між гіллям підстреленим птахом, і знову тиша. Вона нас супроводжуватиме всю ніч, і тільки назавтра надвечір покажеться Вигнанка.
Дорога надокучає, особливо взимку. Я, правда, давно вже чекав на таку вилазку. Та ось залишив за плечима Залісся, і стало сумно. Видно, я вже виріс з того віку, коли ходиш, не оглядаючись назад. Почався такий період, що відійдеш од домівки і стаєш тільки якоюсь частинкою самого себе, ніби прищепою на стовбурі долі.
Кінний роз'їзд спинив нас за лісом, біля висілка. Хлопці розгорланились, як за воєнного часу. До Миколи причепився хорунжий із свіжими відзнаками на потертій російській шинелі, у плюшевій мазепинці на кролячій підкладці. Так би мовити, цяця на підносі, бо коли загал умиває руки від сумнівної політики, влада потрапляє до людей сумнівних чеснот. Я мав ще одну нагоду нагадати собі Гельвеція, його вислів, що в кожної нації є моменти, коли слово «обачний» стає синонімом «підлого». Тільки-но хоруяжий почав розпрягати Миколиного коня, я вигукнув прізвище Повсюди-Завадовича. І скороспечений ватаг став вибачатися за інструкцію вищих чинів — у разі потреби конфіскувати в селян стройових коней… Сухо покашлюючи, він відступив до колег, і один з верхівців, спішившись, підсадив його в сідло.
— Бояться, одначе, — посміхнувся я. Микола окинув мене стурбовано-неуважним поглядом і повернув обличчя до стрільців.
— Сидить мов баба, — додав я. — Таким кавалеристам не настачиш коней.
Микола смикнув віжки.
На висілку ми зупинилися перепочити. Микола попідвішував коням торбинки з вівсом, і ми зайшли до хати. Огрядна, мов писанка, молодиця почастувала нас мамалигою з кислим молоком.
— Ой, біда-біда одинокій жінці,- торохтіла вона, поки ми їли. — Як не порожнем їй, то попитом. Доля, як у тій пісні співається: «Зеленая та ліщинонько, гей, чом без сонечка зів'яла?»
Вона сипала дрібною скоромовкою, перескакуючи з одного, на інше, і в кожній фразі було щось про втраток і згубу, ніби на цю оселю замірялися всі лиха.
— Отам, — показала вона на північ, — не думали, маємо чи не маємо, та й накинули на повіт ще цілий мільйон податку. А. на ваш повіт, соколики, так само мільйон накинули?
— Два, — сказав Микола.
— Ой боженьку-боже, аж два! Горенько наше, та як ми жити. будемо? Дивіться лишень на мене: поверне подорожній — стіжки трусить, стрілець зазіхає на жіночий гонор, держава — на останнє в коморі. Плач і тужи сиротиною, згубною-недорікою. найденому світі. То куди, людоньки, добираєтесь? Знати, далека дорога перед вами? Ой ні-ні, не питаю, бо то погана прикмета. Тільки зичу, аби щастило. Нехай не зле ведеться, нехай доля всміхнеться!
— Початок ти зробив непоганий, — сказав Микола, мабуть, думаючи про зустріч із стрільцями. Звівшись, подякував молодиці:- Спасибі, госпосю, за сніданок. Такого доброго молочка давно не куштував.
— Кінь розсипає обрік, — кивнув я на вікно. Микола нехотя подався у двір, за ним задріботіла молодиця, улещена похвалою.
— О, молочко від нашої корівки, — що медочок, — витьохкувала вона. — Повертатися будете, не минайте. Ласкаво запрошую.
На хвильку затримавшись, я швидко перевзувся, бо в дорозі вже, було, не чув ніг од холоду. З хати понурим зором мене випровадив Микола-чудотворець. Я подумав, що все повинно б врешті змінитися на ліпше.