— Ночуватимеш у мене?
— Мені однаково.
— То гайда, мені удосвіта до Залісся їхати.
— Зі скаргою.
Микола задув свічку.
— Не хочеться ще раз світити, — сказав він здавленим голосом. — Я показав би тобі підкидні листи і попередження, коли мене чекає куля. Гаразд, спи…
— Миколо!
— Чого?
— Ти безпартійний?
Мовчанка. З-за хмари вийшов місяць і тут же сховався.
— А комунізм буде, Миколо?
— Будуть комуністи — буде комунізм. Спи, хлопче. Він голосно зітхнув і засопів.
— Тебе хотять вбити того, що ти комуніст?
— Прокопику, прошу тебе…
Я його більше не турбував, але знав, що віднині мені зі всіма треба бути насторожі і бути готовим допомогти Миколі, якщо накидатимуть зашморг.
Микола повернувся із Залісся ще завидна і прийшов до мене в каменоломню.
— Дай-но, — нагнувся за молотом.
— Пізно, Павлюче. Теж благочинник!
— Закінчив? — зрадів він, і мені теж зробилося веселіше. — Слухай, тобі не складеш ціни. А що робити?
— Жбурляй, коли хочеш.
Микола штовхнув ногою брилу, вона зняла за собою куряву снігу і кометою шугнула додолу.
— Веселе заняття?
Микола кинувся до мене і щосили обняв. — Ні, ти справді золота людина, Прокопику. Ніби вчора почав і… А як з грунтом?
— Навесні вирішу.
— То знаєш що? Я привіз пляшку давнього, як небо, вина.
— Не маю нічого проти. На закуску придасться смажений окунець.
— Прекрасно. — Микола розстелив на штабелі брезент, обличчя його сяяло. — Значить, у Росії, Прокопику, Ради перемагають остаточно. От до чого талановитий народ! Збіджений, визискавий, а духом — бог.
— У росіян більше, ніж у нас, самоусвідомлення. Микола загадково усміхнувся, і я додав:
— А ми звикли надіятися на доброго дядечка. Це вже в кості й в крові сотень тисяч, а то й мільйонів.
— А я тобі скажу, що українські військові загони першими стали на бік революційного Петербурга.
- І Галицька армія наступає на революцію?
— Пий.
— От побаламутили…
— Пий же! Тут в одній родині різні діти, а ти в народі хотів би чогось абсолютного.
— Бо я, Миколику, страшно набідувався.
— Дорога до правди, як казав твій батько, через Грецію і Рим. Погане само зіпсується. Плакати не треба. Тепер такі вітри, що швидко одвіють полову від зерна.
— Адже люди? Ні, я за того Наполеона, який би сказав нашій політиці: «Мадам, ідіть одягніться».
— Ти давно захворів на цей удовиний гуманізм?
— Удовиний? У такому разі я мовчу, Миколику.
— Ти даси мені пляшку?
Вино пливло, як мед, і пахло медом, Я пальцем одміряв половину і вицідив, смакуючи, трьома заходами.
— Цілющий напій. Де роздобув?
— Хлопці відкопали в старому Свистуновому палаці.
- І там маєш арсенал?
— Звідти перенесли.
— Скільки їх у вас?
— Вистачить. А тобі, чув, підкинули «максимів»?
— Та притаскали.
— На кого звірив?
— На Іллю, він у мене за начальника штабу.
— Гордій… Слухай, ти вгадуєш, як ліпше зробити, чи доходиш розумом? Щось ти загадковим став останнім часом.
— Вгадую.
— Тоді вгадай, кого я бачив у Заліссі?
— Не можу.
— Грушевичеву Христину.
Я відчув, що червонію.
— Вітає тебе Христина. — Микола ще хотів щось сказати, але передумав. Нервово потягуючи цигарку, він незрячим доглядом дивився на скелі.
— Дякую, — сказав я. І згадалась наша перша розмова. «Ні до кого не вчащаєш?» — «Є одна на прикметі. Ти її не знаєш». Чому він такий відчужений став? — Як вона потрапила до Залісся?
— Христина, — замислено мовив він, — сильна натура. Після того як Грушевича заарештували, вона поринула в революційну роботу… Лікаря вивезли до Львова.
— У чому його звинувачують? — запитав я, обходячи десятки готових зірватися запитань про Христину.
— Він любив гостру фразу. Нині і цього досить, щоб сісти за грати, його можуть перекувати. Тоді Христина стане йому ворогом.
— З нею я дуже подружився, — сказав я.
— Знаю. — Микола запалив нову цигарку.- 3 нею легко. Вона мила в безпосередності і висока в помислах… Давай штовхати!
Я розбирав стоси, Микола докочував брили до спуску. В зубах у нього сизо диміла цигарка. Дим маленькою круглою хмаринкою крутився навколо нього, чіплявся за ріг стосу і поволі цідився в урвище.
— Поберіг би серце, — сказав я, ковтаючи віддих. — Облиш курити.
— Нічого, — буркнув Микола. — Я задухою не страждаю. Я випростався. Він — теж. Ми зустрілися поглядами.
— Розсердився? — спитав він.
Я заперечливо похитав головою. Микола посміхнувся, виплюнув недокурок і взявся за каменюку. Христина йому все розповіла. Отже, я вклинився через випадок. Якісь переживання, Грушевич сподівався арешту… Ми здурилися, чи підштовхнула недобра хвилина… Збіг обставин, замість катастрофи — свинство. Знамено віку…
— Як до тебе ставиться Христина? Ти її і перше знав? Микола, не перериваючи роботи, неуважно відказав:
— Так, як до тебе, як до всіх.
— Ти на неї покладав якісь надії, Миколо?
— Ні. Пам'ятаєш, коли ми їхали до Вигнанки, я тобі казав придивитися до цієї дівчини.
- І що?
— Колись я змушений був провести у Грушевичів кілька днів, і вона мене трохи збентежила.
— Материна кров?
Одна з брил врізалась у сніговий видолинок. Микола направив туди другу, третю, але й ці захрясли.
— Не клеїться, — сказав він. — Поміняємось? Він одним махом згорнув у мій бік ріг стосу і сів навпочіпки.
— Скажи, ти одружився б з Христиною?
Я подивився на нього трохи спантеличено, та відповів, що так. Микола водив пальцем по снігу і мрійно вказав, що я її ні на один відсоток не вивчив протягом місяця. Я погодився, що вона «з великим душевним запасом».
— Помовч, помовч, Прокопику. Не балакай завченими кістяками, одучись від цього.
— Не можу.
— А ти ще посилкуйся. Це тобі буде на користь. Принаймні в селі не почуватимеш себе ґавою.
— Тобто я був нею у місті?
— Безперечно. Христина про це, між іншим, згадувала.
— Он як!
— Я навпростець з тобою, бо впевнений, що зрозумієш мене. Чого замотав головою?
— Садна, — сказав я.
— Що?
— Руки побив.
— А-а-а…
— А ти думав!
— Думав-думав. Я думав, що і ти, і вона — люди зі страху, але вона знайшла в собі мужність побороти свій страх.
— Бачиш, — сказав я, — я маю більше чому противитися, від більшого треба одмагатися. Вона була готовніша до перевороту. А я? — я махнув рукою. — Я ще буду молитися на себе, на такого, який є.
Зрештою, ми розійшлися друзями. Не знаю, що нас зв'язувало, але ми мусили стрічатися, любити, а інколи шкилювати один з одного. За примхою долі наші шляхи перетиналися в таких місцях, де треба було бути уважнішими, але ми й не здогадувалися, що там, можливо, пастка; про це ніщо не натякало.
VIII
Весна. Великдень. Сонячно, безвітряно, тихо. Долина ще купається в солодкій дрімоті, а село випускає в небо перші цівки лінивих святних димочків. Нині печі розтоплюють бабусі, а все інше населення з піднесеним настроєм готується до великодної відправи.
Ми лежимо на пахучій, м'якій, як дитяча чуприна, траві на бивнеподібному щовбі, що звисає над каменоломнею.
Підставивши під промені голі плечі, я дивлюся вниз, на мерехтливу стрічку Дністра. Усе тіло відпочиває. Хоч мені здається, що воно чуже. Якби не руки, ніщо не нагадувало б, що не так. Серце здає з кожним днем. Терпнуть руки; тупо поболюють. Забуваючи про біль, я не рухаюсь. Тоді розтаю в землі.
Руки вже задубіли і посиніли. Я знехотя розправляю спершу одну, потім другу і розтираю жили в пахвах. Шкірою починають бігати мурашки. Думаю, що через тиждень закінчу тесати камінь, тоді дам собі спокій. Досить. Микола перевертається горілиць, прикриває долонею очі від сонця. Я сідаю. Дихнув вітерець, запахло чорнобривцями. Раптом Микола зводиться і дивиться на мене широко розплющеними очима, ніби вперше бачить.