Вона гірко посміхнулася.
— Бо вони починають жити одне одним і йти в гадках одною стежкою. Вони звіряються, щоб знати напевно, чи одною. Це прекрасно. Так вони відкривають себе в коханні. Але ти на це не здатен, ти егоїст, чужий.
— А я, грішним ділом, думав це саме про тебе. Либонь, ми сходимося на одну стежку. Вона розгублено крутила склянку з чаєм.
— Я, Прокопе, хочу всього або не хочу нічого. Я не задовольняюся недоїдками. — Очі її спалахнули гнівом.
— Я, як бачиш, приймаю від поляків недоїдки і мовчу.
— Ти лише для себе цілісна натура, а для інших — маленька данинка.
— Я не хотів би сваритися.
— Бо ти не любиш. Тобі треба такої, яка б тебе втихомирила, розвеселила брязкотливою думочкою. А скільки це мені коштує — знаєш? Ти вмієш оцінити жіночу відданість і самопожертву? Ні, Прокопе!
— Прощай, — спробував я звестися.
Вона окинула мене коротким і швидким поглядом.
— Уже? — схопилась на ноги. — Я тобі не дам покинути мене. Жорстокий!
— Ні, я ліпше піду. Думаю; наступного разу в нас удасться бесіда.
— Не підеш! — скрикнула вона. — А коли… Коли підеш, то знай: я донесу на тебе. На всіх вас там, у льоху. Я рас вистежила. Колись я вчула вас на музиці. Ви — змовники. Вас чекає шибениця.
— Ти божевільна.
— За своє щастя я на все готова.
— Побачимо, Марійко. Тепер такий час, що ситуації — не з моря погоди виглядати.
Сказав це, і страшно стало. Якийсь забобонний страх, ніби я щось накликав. Марійка впала обличчям на руки і заридала, ніби теж відчула ту біду.
— Не треба. — Я підняв її за плечі і, нахилившись, поцілував в уста. — Це нікому не потрібне.
Виплакавшись і витерши очі, вона жалісливо дивилась на мене і винувато всміхалась.
— Я так хочу тебе навічно, до самої смерті.
— Ти прекрасна, — погладив я їй косу. — Але… трішки нестримна.
— Так.
— Ти любиш мене?
…Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.
— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?
Я став одягатися.
— Прокопе, мій Прокопе, — тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.
Двері розліталися від гримоту.
— Відчини, Марійко.
— Не піду, нехай вломлюються.
— Гірше буде.
— Сховайся.
Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.
— Швидко зачини вікна і впускай, — пробелькотів я, задихаючись.
Я чув гримотіння в кімнаті. Вони щось пересували, обстукували підлогу і стіни. Мене покидали сили. Я закусив зуби і думав про одне: падати — то вниз головою. Щоб не мучитись.
Нарешті вікно тихо проскрипіло. Я не міг піднятися на руках. Якби не Марійка, я б не вибрався назад. До ранку з моїх рук виходила дрож. Марійка гладила їх, журно повторюючи:
— Вони більше не прийдуть. Вони тепер довго не будуть навідуватися. Наш будинок перевіряли ще минулого року. Може, й тепер не вривалися б, якби не почували страху, солдатів нема ж у місті.
Потім вона говорила:
— Ми зв'яжемо з мотузків драбину, щоб тобі легше було триматися. Вони ніколи не здогадаються, де ти ховаєшся.
— Ти знаєш, що випадок має звичай допомагати один раз?
— Тебе береже моя доля.
Я усміхнувся.
— Смієшся! — Вона й собі затряслась від приступу сміху. — Який же ти в мене…
— Не гірший, ніж ти в мене.
— Віднині я буду чемна. Віриш?
— Дав би бог.
— Ми через погане життя дуріємо.
— Я сьогодні це саме думав. Можеш дещо опускати, ми вийшли на одну стежку. Вона знову пирснула і міцно пригорнула мене.
— Смієшся? — запитав я. — Що нас довело до цього аж ніби вигаданого життя?
— Вигаданого? Ні, Прокопе. Це нас так. вигадано визволили. Врятували. Принесли цивілізацію.
— Завтра ми нікуди не виходимо з дому. Проспимо весь день.
— А який ти вдень? Ти не перестанеш мене любити?
— Завтра скажу.
— Ти мене навчиш боятися. Я вже боюся, що надокучу тобі за день. Але я буду старатися. Я наведу в кімнаті порядок, принесу квіток. Знайду тобі гарних книжок.
— Ми пролежимо на канапі.
Вона на мить замислилась, і іскорки в її очах погасли.
— Буде так, як ти захочеш.
Тепер я трохи позаздрив вертепові коханок і коханців цього нікчемного світу, бо вони вміли підвищуватися над світом, владарюючи в стихії кохання. Якщо світ — гидота, то ці люди мають можливість бути велетами. Але я не міг увійти в роль. Ця оселя була для мене просоленим наметом під чахлою вербою, де невільник чекає звільнення. Мене не перестає мучити, що всі ми багато балакаємо про волю, але неспроможні що-небудь зробити. Колись так чесали язики в анекдотах про Франца-Иосифа, як нині в мареннях про Галичину. Я теж час від часу не витримую, і мені гидко після кожного похмілля. Бридко і тужно. Так тужно, мабуть, буває тоді, коли оглядаєшся на рідну хату і не пригадуєш нікого з рідних, хто заслуговує твого «до побачення».
Раненько Марійка подалась на ярмарок, а я вирішив провідати комуну. Вони походжали по льоху розстроєні й смалили цигарки. Мене минали поглядами, ніби я пошив їх у дурні.
— Щез Живецький, — нарешті сказав Павлюк, побачивши, що я ні в сих ні в тих стою біля одвірка.
Я остовпів. Кривов'яз подивився на мене запалими очима, і в його погляді я побачив приязнь до себе. Професор не міг не знати, що я причетний до Вікторової хвороби. Мабуть, він гадав, що мене мучать докори сумління і я тому не тримаюся притулку, а тепер зрадів, що з мого серця спав камінь.
— Забрав продукти, Павлову блузу, в додачу повитрясав кишені,- сказав Микола.
— Цього дивака можуть схопити патрулі.
— Навряд, — мовив Кривов'яз. — Крім головного вокзалу, він ніде не зупиниться.
Грушевич не прийняв припущення.
— Викаже гадина, — прохрипів він. — Тут небезпечно залишатися.
— Він чкурнув додому, — наполягав Кривов'яз.
Грушевич нервово посміхнувся:
— Ми таки дочекаємося.
— А що ви пропонуєте? — запитав Кривов'яз.
— У Львові до біса порожніх льохів. У мене є на прикметі одне приміщення недалеко від Гетьманських валів. — Грушевич обвів нас переможним поглядом, ніби йшлося про врятування усього міста.
Микола не втручався в розмову, і я подумав, що він не піде з нами, але йому, очевидно, зручніше було в комуні. Мені спала на гадку Марійчина погроза. «Пообіцяла видати… Дивись, життя само заплутує сліди». Та вона не зважилася б на цей крок. Випалила згарячу, хоч це їй важко вибачити.
Ми один за одним вийшли на вулицю, Микола залишився замаскувати вхід до льоху. Професор ніс у руках по в'язанці книжок і паперів. Він горбився, костюм висів на визисканому літами тілі як мішок, лице вкрилося прозорою, полискуючою блідістю.
— Дозвольте допомогти, — сказав я.
Подякувавши, він передав мені стосик книжок.
— Треба більше бувати на повітрі,- мовив він, глянувши на мене. — Задихаюсь.- І ніби сам з собою міркуючи:-Під кінець своїх днів Франко так говорив. Та не до часу йому було. Не вставав з-за стола, працював, квапився.
— Ви з ним були знайомі? — запитав я.
— Гм… — усміхнувся Кривов'яз. — Ми, батечку, стільки винця разом пересмакували, що ні в яке знайомство не вкладеться. Небіжчик був жорстокий до себе. З досвітку накине на плечі блузу, зведе замком щелепи — і сніданок стигне, обід неторканий… Прийду, а думки немов обсіли його з усіх боків, журавлиним ключем ідуть на папір.
Ми впоперек переходили вулицю, і я побачив у Кривов'язових очах теплий, затуманений спогадами блиск.
— Так, уже повелося, що в нас видатних людей відкривають після смерті,- сказав я, щоб підтримати розмову.
Кривов'яз пильно подивився уздовж вулиці, немов когось, виглядаючи, і нахмурився.
— Я не можу примиритися, що Франкові не присудили Нобелівської премії. Він для людей зробив не менше, ніж, скажімо, Ромен Роллан. Ви, молодь, мусите щонайшвидше збагнути, який це велет. Я думаю, дивлячись на теперішнє життя, що можуть скластися такі обставини, за яких про себе і про рідний край можна буде говорити, лиш опираючись на імена Шевченка, Франка, Лесі Українки… Та ось і дощик з привітом, — зітхнувши, перейшов на інше Кривов'яз. — Який густий!..