Його не відпускало почуття тривоги. Колись, малим хлоп'ятком, Ференц уперше виїхав з родичами з рідного містечка до Познані. Йому було цікаво, він не відступав од вікна. Потім раптом стало страшно: світ здався таким великим і незбагненним, що хлопчина заплакав. У пориві страху він кинувся матері на шию і обхопив її тремтячими рученятами. Інтуїтивно відчувши тривогу дитячої душі, пасажири повернули до Ференца обличчя, але тільки всміхнулися, замилувавшись його ручками навколо материної шиї.
Ось таке почуття страху не покидало сивого полковника відтоді, як він прибув з місією визволення на галицьку землю. Йому здавалося, що він мчить не знати куди. Але тепер йому не було де сховатися. Ласкава, запобіглива «лялечка» кохала його до безпам'яті, але зовсім не розуміла. Він їй не смів звіритися в побоюваннях і переживаннях, і соромно було ховати на її пружних персах, що пахли дитиною, сиву голову. Вона просто погладила б волосся і звела б угору замріяні очі — вона хотіла дитини і більше нічого.
У перші дні перебування у Львові Родзісад наказав розстріляти трьох спійманих зі зброєю стрільців. Його присадкувата, товста фігура маячила коло вікна, коли пролунали постріли. Після цього йому не переставало здаватися, що, якби він був присутній на розправі, тривоги покинули б його. Йому інколи хотілося когось власноручно вбити. Якось він ледве стримався.
Один запопадливий тип з місцевих запропонував у служанки досить вродливу молоду дівчину. Поробивши три дні, вона відпросилася до матері в приміське село. Поверталась надвечір, у полі її хапнули солдати. Та кілька їх не могли справитися. Нарешті, знайшли вихід: прив'язали назадруч до кам'яного хреста на межі й тоді вгамували хіть. Вранці Родзісад вишикував полк, аби зачитати розпорядження, коли на подвір'я з хрестом на плечах вповзає ця Текля. Прийшла скаржитись. У полковника затряслися губи. Ще мить — і він убив би її на місці. Але солдати почали сміятися, і їх регіт зупинив його руку на півдорозі до кобури. Вночі, приспавши «лялечку», він заспокоїв Теклю, її тіло було м'яке й податливе, як плюш… Інших полонених Родзісад з того дня віддавав до польового суду.
Коли стрілецькі сили розпорошилися і в місті наступив спокій, Родзісад намагався не задумуватись про своє становище. Він автоматично виконував розпорядження, так само автоматично віддавав накази, пестив «лялечку» і досипляв з Теклею, яка німо гріла його своїми повними грудьми. На вулиці не показувався, з цивільних зчаста бачив, крім Теклі, двох слюсарів, які монтували в казармі водогінну систему. Молодший із слюсарів, худий, аж невагомий на вигляд, але неквапливий в руках і бесіді галичанин, привернув полковникову увагу. Його очі світилися якоюсь дивною весело-журливою тугою. Полковник завжди думав про нього одне й те саме: йому анітрохи не можна довіряти. Це суперечило поведінці галичанина, проте Родзісад ніби з-під поли чув: «Не вір. І Теклі не вір…» Йому ставало прикро на серці. Він зачинявся в кабінеті і з роздратуванням питав себе, що таке характер. Пригадуючи інтонації, з якими Повсюда вимовляв слова, вираз його обличчя, він не міг дійти певного висновку про цю людину. В нього виникло підозріння, що характер — щось розпливчасте, вигадане. Людина — скупчення надій і спогадів, їх можна вивідати, але сказати твердо, як вона поведеться в тих або інших обставинах, важко. З цього погляду це якесь суспільне вариво. Визначити, коли воно закипає, немає ніякої можливості. І знову чув: «Не вір…»
Мало- помалу він став переносити це відчуття на всіх — на заступника, начальника штабу, на солдатів і навіть на кашовара Адама, прізвища якого в полку ніхто не знав, і воно, либонь, встигло згубитися у списках. Родзісада почали минати і бридитись. Він усім став нагадувати смердючого гриба під кущем, який хочеться розтоптати, наперед знаючи, що не втечеш од його гнилого духу.
VIII
Я ночував де трапиться — у казармах, у Покутського чи в Марійки Вістун. Часто згадувалися Марійчині слова про її сусідку з будинку навпроти. Марійка теж стала в'ялою і так само лише простягала руку до лампи, не пробуючи вкрутити ґнота. Я запитав:
— Як твоя сусідка? Далі чоловік гасить лампу?
— Я бачу в її кімнаті іншого.
— Сама гасить?
— Здається.
«Півроку буде впадати і клопотатися коло нового, а потім знову зів'яне в чеканні».
— А хлопчик?
— Той, що виходив на балкон з таким виглядом, ніби за ніч змінився світ?… Давно його не бачу. Мабуть, переїхали.
«А той попередній теж був коханцем, — подумав я. — Подружжя не відчуває минучості ночі. Жінка скаже: «Гаси». Він посміхнеться: «А сама?» — і котресь, зрештою, дмухне на лампу, не вичікуючи і не напрошуючись на дарунок уваги, яка в обігу між коханцями, як квіти чи акація». Але я знав, від чого жіноча втома: це чекання дитини…
Якось Марійка поклала переді мною стосик книжок. Я переглянув кілька сторінок одної з них і мене вразили слова: «Немає нічого більш жахливого, ніж становище нації, яка розуміє, що вона гине і втрачає свої сили. Цілісна нація, що підпала під ярмо деспота, зберігає надію, що коли-небудь їй удасться визволитися завдяки збігові обставин і власній просвіті. Але яким чином розділена нація, нація, що втратила своє існування, зможе знову отримати волю? Втративши свою цілісність, вона втрачає свої сили і стає цілком байдужою до своєї первісної батьківщини; вона втрачає радісне відчуття загального блага, стає іншим народом, приймає інші обряди…»[29]
Після Шевченка тут ніхто не підносився духом і громадянською гідністю настільки, щоб писати одноплемінникам останні попередження. Тутешні розбійники таки по-розбійницьки лементували: «Налигачами рубати цей безхребетний люд…», ставали в позу розпачливого батька і благословляли владарювати щороку інших Фортінбрасів,[30] кладучи їм до ніг отруєні ножі. І не було кому салютувати гарматним ревом, бо мертвих паплюжили гірше, ніж живих, і вони не могли заговорити привидами справедливості.
Я зі страхом подумав про ті дні, коли втомлюся й більше не зможу думати про свою біду. Поки я про неї думаю, мені здається, що навколо є ще люди, а коли стомлюся, нічого не стане. Як тоді жити? Вважати, що тебе оточують свині — і приймати їх, відвідувати їх смердючі лігвиська?
Цей страх знову привів мене до Корняктового льоху.
…Тіні, поклики предків! Батько запам'ятався мені в намаганні щось сказати. Кривов'яз лише встиг повідомити, де шукати його думки.
У льоху було порожньо, і мені стало легше, я міг одверто говорити.
— Ти чого повернувся? — запитав Кривов'яз. Він був зодягнений у чорну сутану і дивився на мене трохи презирливо.
— Шукаю вас, — відказав я.
— Якщо ти переоцінюватимеш роль померлих, ти нічого не доб'єшся.
— Але ж я мушу від когось почати.
— Не містифікуй. Ми вмирали з надією, що нас не забудуть, але це не найголовніше. Не тримайтеся тіней.
— Я чекаю революції.
— Ти знаєш, що ми вам надокучили своєю сталістю світогляду і вірністю ідеалам. Іди своєю дорогою і не зважай на минувшину.
— Не смію. Я ниций духом. Я боюся, що в мене нічого не вийде.
— Тоді я признаюся: ми теж були фарисеями. З неминучості. Не зважай на нас.
— Ваша праця не може вмерти.
— Вона й не може нині бути підмогою. Вам треба на якийсь час усе забути, аби й нас не піднімати з упадку. Вставайте самі.
Щуриха перебирала під нарами тріски. Вона сердилася, заштовхувала тріску до нори, волокла назад, скаженіла.
— Не перетворюйте життя в сон, — сказав Кривов'яз. Я спантеличено озирнувся і почервонів.
— Я тебе мало знаю, — сказав Кривов'яз, — але мені однаково, чи ти мене шануєш. Я просто певний, що мене важко викинути з життя. І ти цього добивайся.
Раптом до льоху хтось почав спускатися. Заховавшись у ніші, я став наслухати. Крізь віконце, що виходило на Ринкову площу, падало світло ліхтарні. В ньому вималювався силует поліцая. Це був молоденький хлопчисько, галицький селюк з-під Золочева. Я кашлянув. Поліцай засвистів. На сходах загупали чоботи, по стінах забігав сніп світла. Але вони не могли знайти мене у темній ніші, видовбаній в мурі на рівні голови. Обдивившись усі закутки й трохи постоявши в дверях, поліцаї подалися назад. Кривов'яз появився знову.
29
З «Останнього попередження Польщі» Гуго Коллонтая, Коллонтай — видатний представник польського матеріалізму кінця XVIII — початку XIX ст., глава польських республіканців, глашатай повстання Костюшка (1794)