— Мені робітники більше не потрібні,- коротко сказав Родзісад.
Я стояв біля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Гроші, які ви виплатили наперед, повернути? — запитав я.
— Ні. Можете йти.
На вулиці я на всі боки розглянувся і побачив метрів за тридцять стрункого, зодягненого в брезентовий плащ чоловіка. Я поволі рушив до міста, цей тип пішов слідом: мене передали під опіку таємної поліції. Підлий хрін цей Опольчик, потомок «професіональних революціонерів». Одначе від того, що я волік на плечах агента, я відчував шалену, дику радість. Досі я був людиною поза суспільством, тепер зв'язаний з ним міцніше, ніж можна було сподіватися. Це в Арістотеля сказано: «Людина поза суспільством або тварина, або бог». Я, правда, не міг стати ні тим, ні іншим, бо як-не-як жив на 2260 років пізніше і моя «антелехія»[40] утворилася з пари, яку видихували мій батько і моя мати, які були «представниками високорозвиненої цивілізації». Дорога назад мені заказана, а богом я не стану через гомеостаз. Все ж таки приємно відчувати, що ти є «об'єктом уваги», сяким-таким членом суспільства.
Мій батько не був політичне неблагонадійним (може, не встиг), незважаючи на це, в мені заговорив інстинкт переслідуваної людини. Я не ховався у підворіття, дратуючи агента, не поспішав у завулки. Вибираючи по можливості найкоротший шлях, прямував у поле. Агентові звеліли виявити, де я мешкаю. Він мене заарештує тільки в тому разі, коли я спробую втекти. Але серед поля, опинившись віч-на-віч зі мною, він побоїться простягнути наручники. Я на мить уявив собі, як він готується замкнути скоби. У цей момент я переплітаю пальці і не дуже й сильним рухом посилаю руки назустріч його щелепі… Ні, він далеко не піде за мною.
За крайніми будинками я уповільнив кроки й оглянувся. Агент ішов широкими розмашистими кроками з очевидним наміром. наздогнати мене. Побачивши, що я його чекаю, він кинув очима назад, на пустинну вулицю, тоді нагнувся, роблячи вигляд, що зашнуровує черевик. Я перестрибнув канаву і пішов ріллею навскоси до дороги. Приблизно в половині гін ріллю перерізав обліг, і там стояв селянин з косою. Коли мені залишалося до селянина метрів п'ятдесят, я знову озирнувся. Агент простував за мною. Я йому прощально помахав рукою. Він став як укопаний, оцінюючи ситуацію. На чий бік стане селянин? Звичайно, він не вибиратиме між мною і агентом. Він скаже: «Дайте мені спокій», і, погрозливо піднімаючи над плечем блискучу косу, піде собі геть. Проте агент зробив інший висновок і повернув назад.
Це був виснажений, хворий і до того ж глухий дідок. У довгих, колись, мабуть, в'юнких вусах стирчали остюки; очі дивилися похмуро, з недовір'ям, і мені здавалося, що зараз діда турбує одне-єдине: чи я не хочу зігнати його з чужого облогу, де він косив ріпакове бадилля. Не добившись від нього жодного слова, я дійшов облогом до стежки, спустився у видолинок, напився води з потічка, вибрався на кряж і кинув очима по обрію, чи далеко до тої хатини, де ми з циганом ночували тиждень тому.
В Марійки була Мигельська. Вона й відчинила мені. Марійка лежала на канапі, видко, нездужала. Побачивши мене, зашарілась, притиснула до грудей капу, якою була вкрита.
— Я не кажу, що година вранці варта двох увечері,- проспівала. Мигельська. Я ж прийшов до Марійки десь у часі виходу на роботу. — Оце, я розумію, друзі,- додала поетеса. — Умри, — не знатимуть. Чи ви довідались, що Марійка хвора?
— Цить, Зорянко, — зупинила її Марійка. — Я по Прокопові бачу, що він теж ніби з ліжка піднявся.
Я сів на стільці біля Марійки, і вона, вганяючи мене в краску, торкнулась моєї руки.
— Колись я вам говорив, що шпигую за долею, — сказав я. — Тепер вийшло подвійне свинство: і за мною шпигують.
— Треба вас, братчики, рятувати. — Мигельська зробила замріяні очі. — Ви чули, Прокопе, як занапастилися Чорнота з Ганишем?
— Ні.
— То справжня історія! Їх вистежили в Корняктовому льоху. Тої ночі Грушевич з ними не ночував, а досвітком пішов за речами. А Олексу і Павла ведуть. Олекса несе в'язку хрестів, Павло — картини, позаду вже тягнеться юрба. Ті живоглоти підштовхують хлопців карабінами, погукують на натовп, посвистують своїми пищиками, збираючи поліцаїв на підмогу. Запакували зразу до тюрми. Щастя, що я зустріла Грушевича. Я знала, куди кинутись. Ми це трактували як гоніння на християн. Митрополит втрутився, скрізь зчинили галас — і хлопці на волі. Олекса реставрує ікони в Святоюрському храмі. Ганиш керує чернечим хором. Я в житті стільки не наїздилась у фіакрі, скільки в ті дні. Ну і це зіграло свою роль, — Мигельська подала мені газету.
Я двічі перечитав надрукований у польській газеті польською мовою віршик, але нічого в ньому не знаходив. Я запитально глянув на поетесу.
— Ця трагедія змальована символічно, — пояснила вона.
Я ще раз перечитав і, посміхнувшися в душі, поклав газету на столик. Раптом я подумки вдарив себе по чолі: якщо Мигельська має такий доступ до чорноризців, то це вона, а не хто інший, доповіла про смерть і похорони Кривов'яза. Це вони перешкодили Павлюкові. Він потрапив у їхні пазурі, і Мигельська повинна знати, що з ним. І ще одне: таємницю видав Мигельській Павло або Олекса. Якщо церква взяла їх під захист, то вони не могли із вдячності не доповнити Павлюкової характеристики. Я вивідаю у Мигельської, де Павлюк. Але з цим не слід поспішати. Мабуть, найліпше заручитися Марійчиною допомогою. Я скажу їй про свої підозріння і попрошу коли-небудь «признатися», що вона не рада моїй дружбі з Павлюком, що я з ним часто десь пропадаю. Мигельська рада буде «розкрити» Марійці очі на мене, адже Павлюк замкнений «там і там», а я, очевидно, одбріхуюсь.
— Я постараюся трошки прислужитися вам, — сказала Мигельська. Та попередила:- Лише не подумайте, що я особисто вами зацікавлена. — Мигельська поклала Марійці на плече руку. — Задля цієї дівчини. Вона мені як сестра.
Здається, я це колись у Бальзака знаходив: «Чим ганебніше життя людини, тим вона міцніше за нього чіпляється; воно стає постійним протестом і безконечною помстою». Невже мені доведеться скористуватися впливом Мигельської і її монахів? Тоді я їх не перестану ненавидіти разом з тим ідеалом волі, який вони відстоюють. До чого доходить! Вже все втрачено, але й на цьому голому полі точаться бої.
Я готовий був втекти геть, як утік від Опольчика. Марійка і Мигельська обмінялися поглядами, і Марійка зітхнула.
— Що з тобою? — тихо запитав я.
— Простудилась.
— Не смійте її надовго покидати, — шпигнула мене Мигельська.
Я відчував, що вона мене недолюблює, але вона не знаходила способу показати це так, щоб мені запам'яталося. Така можливість виникне, мабуть, після того, як вона мені «прислужиться». Я повернувся гадками до Гривастюка. Напередодні розвалу республіки він од імені уряду вимагає відкупити бункер, який фігурує в числі прикордонних оборонних споруд. Я посилаю до нього Марину з рештою фронтового золота — і республіка падає. Як я доведу, що він привласнив золото? Але його непокоїть недобита жертва, і він піддає мене остракізмові.
— Ви чули, панство, що у Львові буде відкрито пам'ятник жертвам світової війни? — звернулась Мигельська.
— Так, від тебе, — наївно мовила Марійка, бо це повідомлення призначалося мені. Я нудьгуюче дивився у вікно. Я не знав, що на це відповісти, і не підтримав розмови. Досить з мене, треба остерігатися балачок.
— Були пропозиції поставити цей пам'ятник на місці Міцкевичевого.
— Польський уряд не дозволить, — озвалася Марійка.
— Падає сніг, — сказав я.
Дівчата повернулися обличчями до вікна. Сніг опускався рідко, ніби небо вирішило з'ясувати, чи на землі не будуть протестувати.
— Я дуже люблю цей час, — прошепотіла Мигельська. — Відбуваються якісь зміни, хвилюєшся, задума… Дивіться. який лапастий пішов. Ой, як гарно! Але скажіть, чи й вам здається, що в такі хвилини все навколо стає чужим?