Коли я назвався солдатом італійського фронту, полковникові очі на коротку мить посвітліли, і він запросив мене до кімнати, вибачився за безладдя, бо служанок принципово не бере, а німого діда утримує заради домашньої птиці — дітвора зазіхає. Ми пробалакали доброї півгодини, полковник мало-помалу розговорився, але дослідів не зачепив жодним словом. Якби я на свої вуха не чув собачого сміху, то вважав би їх хлопчачою вигадкою. А може, серед мешканців містечка були люди, які насміхалися над його пристрастю, і він до пори стримував себе, сподіваючись точніше переконатися, що я чужий.
— Я під Трентіно командував ротою, — сказав полковник і перейшов на німецьку мову.-Aufstehen!.. Aufgesessen!.. Vielleicht konnten wir am Abend zusammenkommen?[45]
Він скоса поглянув на мене, ніби перевіряючи, яке враження справила на мене його чиста берлінська вимова.
- Ісh habe mich zu einer Reise entschlossen…[46] - почав було я.
Полковник несподівано усміхнувся і сказав, що раз я приїхав здалека, то так і бути, він мене вислухає. Я вийняв пляшку, велично обмахнув з неї наліт вільгості й поставив на стіл. Полковник розгублено озирнувся по кімнаті, розправивши плечі, звівся, зайшов до сусідньої кімнати і повернувся з підсмаженими голубами, хлібом і квашеними огірками. У нього був такий вигляд, ніби його щойно обікрали, але, позирнувши на пляшку з печаткою львівської ґуральні, він одігнав сумніви.
Ми розпили рівно половину пляшки. Полковник пожвавішав із цілковитою щирістю, забувши, що я не за цим приїхав, став розповідати про свої досліди. Я слухав його терпляче і почував себе не ліпше за того злодія, який-протягом місяця годував м'ясом собаку, а коли заліз через вікно, наступив котові на хвіст. Пташине царство для полковника було тим самим, що огриблення коріння для дуба. Завдяки йому він існував.
З полковникових спостережень виходило, що кожна птиця має свій характер. У гусей, приміром, філософська вдача, качки меланхоліки, голуби сангвініки, а собаки холерики. Але і між гусьми, качками, голубами, як і між собаками, є оригінали. Це не просто виявити. Кожна звірина намагається наслідувати звички господаря, таким чином, господареві особливо важко працювати, ми ж бо, присвятивши своє життя науковим проблемам, повністю забуваємо про себе. Крім того, досліди вимагають великих затрат. Зельта, наприклад, поки дійде до тієї стадії, коли не соромиться демонструвати свої звички, випиває вісімку горілки. Гуска Пруссія з'їдає півфунта вимоченої в горілці кукурудзи. Голуб Мадагаскар потребує близько ста грамів.
Полковник подав мені книгу спостережень, коротко зітхнув, як це робить утомлена, фанатично віддана справі людина. Виражаючи дослідникові співчуття, я зітхнув довше, з присвистом.
Пополудні після того, як я досхочу надивився п'яних гусей і собак, полковник видав мені записку до свого заступника, дозволяючи мені побачення з номером 716050. Перед цим старий дивак мав з табором телефонну розмову (сам він перебував у відпустці) і дав заступникові якісь розпорядження з приводу зовнішності арештанта.
Поспішаючи до табору, я думав про систему нашого життя. Це такий організм, руками якого можна і задушити, і воскресити людину. Все залежить від того, наскільки ти пройдисвіт. А взагалі нікому невідомо, куди тече життя.
Загорожі починались одразу ж за мостом через Сян. Микола вже чекав мене у дерев'яній будці. Я подав солдатовізаписку, і той, перекинувши через плече карабін, вийшов за ворота. Ми залишилися один на один. Микола змарнів, стояв, увігнувши голову, і так він, мабуть, вже ходитиме. Ми міцно обнялися, Миколині очі затуманилися сльозою.
— Ти як сюди дістався? — запитав він охриплим голосом.
Я знизав плечима, чогось не знаходячи що сказати.
— Тебе не Ореста видала, — мовив я, помовчавши. — Знаєш?
Микола махнув рукою, мовляв, це тепер не має значення.
— Я думав, що ти в фортеці,- заговорив я квапливо. Привіз у варених яйцях пилочки. А ти в таборі, бачу, й солдат вступився…
— Звідси не втечеш, — озвався Микола, хотів було пригнутися, та тільки показав рукою на ноги: — По три чоловіки сковують ланцюгами.
— Що я можу для тебе зробити?
Микола насмішкувато гмикнув і зморщив чоло.
— Звідси нікого не випускають, Прокопику. — Очі його звузились.- І сам занапастишся. Гайном люди стануть, так чи інакше. Можеш випрохати для мене полегшення, та від цього ніщо не зміниться.
— Тут і поляків тримають?
Микола кивнув. Згодом запитав:
— Як комуна?
— Розпалась. Грушевич, Ганиш, Чорнота мають посади, а мене звільнили за довгий язик. Опольчик такий є в полку, «потомок революціонерів», видав. Пани митці влаштувалися в Святоюрському храмі. А пилки все-таки візьми, — перескочив я на інше, виймаючи яйця з кишень.
— Даси при солдатові,- попередив Микола. — Тоді не будуть обшукувати.
До великої землянки проти віконця, розсипаючи кайданний передзвін, пройшла партія арештантів. Усі вони були з непомірне великими, через заріст на обличчі, головами. Мов сторч поставлені пуголовки. А в Миколиній бороді вже пробивалась сивизна, та він її, можливо, й не бачив і про неї ніхто йому не сказав, бо в таких умовах це дрібниця.
— З дому вісті маєш? — запитав Микола.
— Ще того дня, як тебе забрали, зустрів Богдана Онука. Тоді півсела чекало на головному вокзалі відправки до Канади. Богдан говорив, що в Марини начебто сухоти. Мене шукають.
Ми досі стояли, зіпершись на стіну біля віконця. Микола опустився на лаву.
— Сідай. Як же ти далі думаєш жити?
— А що я зроблю? Невидимкою стану?
Микола замислено потер скроню.
— А ця дівчина — продовжуєш зустрічатися?
Я просто подивився йому у вічі, і він поклав мені на зап'ястя руку.
— Тільки революція нас врятує,- сказав він.
— Отже, швидше пиляйте свої окови. Тепер, правда, забагато важче, ніж було навесні. Львів повен війська. Треба ж було возитися з стратегією і тактикою! Це не місце для докорів, але я не можу не сказати: революція — це не гра в шахи. Петрушевич вигнав за Збруч більшу армію, ніж мали поляки. Поміж стрільцями не було й двох сотень попівських синів. Це народ був під карабіном. Його спаплюжили і кинули на заражену тифом територію. Ви не могли не знати і про легіон Загряди. Тим часом у сварках зуби з'їли, а Галичина гине.
Микола мовчав.
— Я, Миколику, не дорікаю. Я скаржусь. Не ображайся.
Це був мій друг, якого я знав з дитинства, якому мав право вилити все, що зібралося на серці, хоч це, можливо, було й несправедливо. Микола заграв жовнами й опустив очі Я одвернувся, і він витер долонею куточки очей. Мені вперше по-справжньому стало жаль його. Іноді ми забагато вимагаємо від людей. Це теж результат отого наукового звання життя, я б сказав — ходульного знання, яке врешті решт ставить його на милиці.
— Друкарню не розграбували? — запитав Микола, з неспокоєм дивлячись на солдата, що заходив, мимо віконця.
— Я її перевіз до Покутського.
Мордуючись у якихось думках, Микола невиправдано довго сидів з опущеною головою, так нас і солдат застав. Пора була прощатися. Я поклав на стіл клуночок, запитав солдата, чи можна віддати арештантові. Той кивнув, і на цьому побачення закінчилося. По дорозі до міста я міркував, що можна більше підлизатися до коменданта табору. Я міг бинаписати про нього в газету, він був би страшенно радий, але Миколу однаково не випустили б, а їздити до Перемишля немає за що.
На головному вокзалі я стрів Онисима Невечора.
— Приїжджав на похорони родича. Не змогли вилікувати. — Він узявся рукою за вилогу мого плаща, ніби силоміць хотів затягнути в лоно свого смутку. — Після війни лікарі — різники. Значна частина хворих умирає від їх ножів. Поховав та й чекаю поїзда на Станіслав. Так мені якось маркітно: вже нікого нема з родини, зостався сам. А ви звідки приїхали?
— Тиняюсь, ніде прихилитися, — відказав я.
— Ой, живемо як у мішку. Я вам скажу, що лишень на вістрі сокири поліпшення. Я тільки в сокиру вірю. — Він блиснув на мене білком невидющого ока, і мені раптом захотілось одірвати його руку від поли. такий він був непевний і бридкий. — У нас села потроху протестують, — провадив він далі — Було б ще кому на чолі стати та розумно це в силу перетворити. Недавно трапився цікавий випад Приїжджає до села з документом інспектора молодий лов'яга і велить війтові збирати віче. Війт-млака, при землі перед панами повзає, не дуже придивлявся до документа.