— Гризи сухарик, — запропонував Покутський і додав півголосом, стурбовано: — Стара моя в'яне на очах. Не приведи господи, сам зостанусь. Якби ти мав документи на чуже прізвище, взяв би до себе.
— Ану, може, зурочу: думаєте, не дійде до цього? Покутський цмокнув і пригубив склянку.
— Але така потреба мене вже не збентежить, бо я наперед прикидаю, що можливе, а що неможливе.
— Чай вистигне, — нагадав Покутський, піднявши обличчя, і я прочитав на ньому, що він ждав співчуття, а не мого хизування перед долею. — Бери сухарик.
Я обвів поглядом бідненько вмебльовану кімнату. Я в ній багато раз бував, але не міг запам'ятати. І обличчя Покутського не міг запам'ятати. Воно було просте і добре. Це саме я міг би сказати про батькове обличчя, але коли його не стало. обличчя закарбувалося в пам'яті. Я глипнув на Покутського, і мені зробилось боляче: «Невже тільки смерть відкриє його моїм очам?» Покутський ніби вгадав мої думки — я побачив боязке запитання в його очах. З опущеною головою допив чай, пересів на полисілий плюшевий диван.
— Біда з моєю старою, — повторив Покутський, відсуваючи склянку.
— Покликати Грушевича?
— Ні, не треба, — він махнув рукою. — Баба просить у бога смерті, бо стомилася жити. Нічим не зарадиш. — Голос його перетяло хвилювання, він додав хрипко: — Вирішила покинути. Покидає…
Видко, нелегко погодитися зі смертю, коли людина сама її жадає.
Покутські побралися двадцятирічними, прожили в цьому будиночку без найменшої суперечки до глибокої старості. Дітей не було, вони з'єдналися помислами і звичками — це важка розлука. А я в такій ситуації мовчу, мов води в рот набрав. Не вмію розрадити, не знаходжу слів. Покутський ще трохи посидів, тоді кинув мені на диван подушку і капу з високо застеленого ліжка й подався на кухню до старої. Я задув каганець.
Думалось уривками, шматочками знегод. Я шукав у минулому цих знегод, щоб загасити відчуття чужої смерті. У мене була готова впевненість, що Покутська сьогодні помре. Я це відчув усією істотою в той момент, коли побачив на скляних дверях до кухні зігнуту тінь Покутського. Майстер загасив каганець у кухні, тінь платвою рубонула по шибі, і я збагнув…
Мабуть, накликана смерть — щось хиже, безжальне, таке, що ворохобить навколо повітря і темряву. Смерть жахлива не тим, кого вражає, а тим, як відбирає життя. На фронті вбивали і солдатів, і генералів; смерть там була діяльно-невмолимою, приходила, не питаючи, забирала безслідно Коли людина вмирає од старості чи недуги, це недовго панує над уявою, коли накладає на себе руки, стає шкода. А коли хто-небудь никає по землі з думкою про смерть, це потрясає свідомість, і потім душа небіжчика роками тяжіє над головою. Я знаю, що Кривов'яз чекав смерті, готувався до неї, і мені здається, що він ходить моїми слідами. Я немовби живу в його присутності. У Перемишлі, розмовляючи з Миколою Павлюком, я весь час відчував його поруч і навіть слова вибирав такі, за які він мене не осудить.
Здогадуюсь, що твориться з Покутським. Він не перестає себе питати, що таке зробив, що вона намислила покинути його.
— Прокопе! — раптом скрикнув старечим надтріснутим голосом Покутський.
Я засвітив каганець і відчинив двері до кухні. Покутський навколішки стояв на ліжку, тримаючи дружину за плечі, голова і руки її звисали додолу.
— Навіть словечка не промовила, — крізь плач сказав майстер.
Надворі загудів вітер. Покутський тримав покійницю, поки гудіння не повернуло його до реальності, тоді обережно опустив тіло на подушку і показав рукою на мисник. Я запалив від каганця свічку. Покутський нахилився над головою дружини, потім раптово оглянувся на вікно, і на обличчі його був такий вираз, ніби він збирається кричати на весь світ, яке його спіткало горе. За вікном стугоніла віхола. Там же щохвилини вмирали як не від голоду, то від накликаної смерті. Там теж панувало горе. Покутський похилив голову і зашепотів молитву.
…Після похоронів Покутський подякував мені за те, що я взяв на себе частину клопотів, і, простягаючи руку, протяжно мовив: «Прощай». Він хотів побути на самоті, посидіти коло свіжої могили і звикнути до того, що віднині добрий шматок його життя назавжди відділився. А я по дорозі до міста набрів споминами на Северина Шутька. Він приходив до батька не лише для того, щоб побалакати про політику. Северин через свою жінку вічно ходив голодний. Тримали вони корову, щороку різали свиню, при хаті водилася птиця, але все те через скупість Северинової жінки марнувалося, пліснявіло, зварити вона не вміла, і Северин, до кого б не заявлявся, пускав трубою ніс і нишпорив голодними очима по припічках. Першим його словом після «Славайсу» було: «Біда…» До нього він надточував: «У Грушівці громом спалило хату», або «Град вибив жито за Лісничівкою», або ж «Кажуть, податки збільшать…»
Якщо була пора обідати, а Северин так вибирався з дому, щоб застати накриту скриню, мати подавала і йому наповнену миску, і він, не забуваючи орудувати ложкою, починав пропонувати батькові політичні теми, тонко вловлював, що батька в цю мить найбільше пече, і починав з усіма подробицями «розглядати проблему…».
Щось схоже і в мене. Всюди я стараюся спровокувати розмову про безнадійне становище. Я тру в кишені паперову марку, подаровану панянками, і не наважуюсь купити за неї селянського коржика, бо, хто знає, може, ці українці змилосердилися над своїм братом.
Як мене, не доведи господи, почне вирятовувати з біди Олексин і Павлів «гурток друзів», тоді моє прізвище навічно запишуть до якоїсь резолюції, передадуть її в закордонні архіви, і мені не допоможе навіть те, що буду кричати: «Я — це не я». Поки що, наприклад, важко судити, як поведеться посмертна Кривов'язова доля, але чогось мені здається, що його запишуть до якоїсь «вічної» резолюції.
У мене душа терпне перед таким прийдешнім. Якось перед наступом мене з одним поляком послали в розвідку. Ми переповзли розмокле глинисько, яке називалося нічийним, тереном, і захопили живого сплячого «ворога». Поляк подивився на мене, я — на нього, і ми тихенько, щоб не розбудити «ворога», полізли назад і доповіли «отаманам», що першу лінію траншей займає піхотний батальйон. Цілої півночі по цій лінії били гармати. Вранці нашу роту все-таки не посміли кинути в атаку проти «батальйону». Не озивалися і з «того боку», але я бачив, як над бруствером, схожа на мишу, сновигає кашкетина «ворога». Ми з поляком перезирнулися, розсміялися і реготали до кольок в животі. Дай боже, щоб усі так шанували поляків, росіян чи австрійців. Але я вже про це думав: поодинокі люди нічого не вирішують. Народ скований системою, система штовхає його на інший народ, затуманює розум, засліплює очі, і сльозами його не розжалобиш. Отой нещасний Живецький не має зла проти мене, я не маю проти нього, та він виробляє деревця для карабінів, якими нас тримають у покорі. Це нині вигідно, завдяки цьому Живецький з Вандою не трентять над шматком насущного.
А Невечорова ненависть мене виводить з себе. Це темний чоловік. Олексин і Павлів «гурток друзів» напускатиме його з ножем на материнські груди офіцерських жінок.
Боже, як усе це заплуталось!..
Якби я був паном вождем, я б своєму народові день при дні повторював: «Пам'ятайте: кривда народжує кривду». Ага! Пани вожді, посилаючи кривдити, репетують: «Ви йдете на святе діло!» Забагато людей у цьому світі живуть торгами, спекуляцією, а не працею. Я бачу по цьому польському урядові. Поляки теж чекали його сотні років, і він за кілька місяців заповнився тупими, бездарними і лінивими перекупками, що продають надії і преспокійно точать кров із жил.
Львів потопав у снігах. Дорогу більш-менш пробили тільки на цвинтар. Чим далі в місто, стежки ставали вужчі й мілкіші, а на Ринкову площу не ступала жодна нога. Ледве помітний слід вів до будинку, в якому мешкала Марійка Вістун. Я чогось подумав, що це пройшла Марійка.