Гостина мала відбутися в кав'ярні. Ми йшли завчасу, бо мені треба було де того, як усі зберуться, кудись застромити свою непривабливу на вигляд куртку. Вся ця історія мене мучила. Дорогою я напружувався, деревенів і подумки лаяв Марійку.
Протягом останніх тижнів проміж нас не мигнула навіть тінь на суперечку. Я, правда, не питав, як Марійці на роботі, а вона не згадувала. Але ми говорила про людей, з якими я зустрічався, вона задоволена, що люди слухають мене. «Вісник» далі опльовував нашу газету. Ми собі вечорами посміювалися. Марійка навіть, радила пройтися по «Віснику» бичем на кшталт відповіді запорожців султанові.
Якось я побачив перекреслені дати в Марійчиному календарику. Я спитав очима, навіщо. Вона згорнула календарик і, поклавши на підвіконня, запитала:
— Ти танцюєш, Прокопику?
— Ні,- відказав я.
Вона усміхнулась, а я взявся дописувати статтю.
Кому б не хотілося повеселитись! Я взагалі розумів. Марійку. Але мене тривожило, як би в ній не прокинулась гімназистка.
- І довго ще будемо мовчати? — Я зиркнув на неї збоку і, не діждавшись слова, почав скручувати цигарку. Потім сказав; — Боюся, що мені доведеться раніше піти з вечірки.
— Ти завдаси мені болю, — озвалась вона.
— Ті «друзі» тебе ніби підмінили.
— Мені вже приїлося це слово. Назви їх інакше.
Я зітхнув. Вона насмішкувато підібрала губи. Жіночі химери…
Я віддав прислужникові куртку. Він догадливе почепіив її на задній вішак. Тепер залишилося знайти такий куток, щоб, сівши, заховати від очей покорчені юхтові чоботи. Сорочку я собі виправ досить вдало, спортивний светр якраз входив у моду, і я міг спокійно вдавати циніка, який шанує гостинність і добре вино.
Сідаючи, побачив у дверях Ганиша, а точніше чорний полискуючий метелик під адамовим яблуком у сяйві Павлового обличчя. Композитор ні на вершечок не підріс з того дня, як я бачився з ним біля Святоюрського храму. Тримався він ще впевненіше, ступав, гордо несучи голову. Він шанобливо кивнув мені, зачекав на поетесу і під руку з нею наблизився до нашого столика. Марійка в захваті від їхнього блиску весело примружила очі і, сміючись, обома руками сходилась за Зорянине плече. Павло скособочив на них голову. Вони сміялися таким щасливим сміхом, що ми з Павлом не знайшлися що-небудь сказати один одному.
До залу хлинули гості. Було таке враження, що досі вони терлися десь у мишачій норі, чекаючи на господарів. До нас підійшов Олекса Чорнота. Вклонившися Марійці, він міцно потиснув мені руку, розглянувся і, в привітанні піднявши руку, рушив до знайомих хлопців. За всіма ознаками, тут зібралась еліта «гуртка». Ця молодь не мала причини скаржитися на життя. Уже з манер можна було судити, що вона виховувалась у тих сім'ях, у яких проблеми достатку були лише своєрідними вправами мови.
Тужливо бренькнули бандури, співак, ло голосу — справжній артист, сколихнув повітря:
Юнак співав зворушливим оксамитовим, баритоном, усміхаючись і підморгуючи. Коли пісня стихла, Марійка опустила додолу очі і зітхнула. Вії її запотіли самоцвітними росинками, губи злегка тремтіли.
— Ось… — мовила вона, схлипнувши.
— Що з тобою? — спитав я.
Вона сполохано, ніби не думала, що я поруч, зазирнула в вічі і розслаблено, випинаючи груди, відкинулась на спинку стільця. Шовкове золотисте повісмо волосся впало на щоку, ніби спрагло цілуючи рум'янець.
— Марійко…
Вона застигла в позі враженої стрілою богині, що з подивом і недовір'ям прислухається до смертельної знемоги. Я вийняв з кишені цигарку. Марійка, немов прокинувшись, поклала мені на зап'ястя руку, мовляв, не треба.
Офіціанти подали вино, закуски і кожному в маленькій срібній чаші з срібною ложечкою святвечірньої пшениці. Артист завів колядку, зал підхопив, штовхнув на дзеленькаючі шиби. Потім, багровіючи од хвилювання, з піднятою чашею встав Павло Ганиш.
— Панове товариство! — Він заждав, поки втихомиряться за столами. — Панове товариство! Я думаю, що ніхто з нас не буде противитися, якщо я скажу, що різдво — це свято української пшениці? — Слова «української пшениці» він вимовив з притиском.
Навколо вдарили долонями, лиш бородатий священик, що сидів за сусіднім столиком, не аплодував. Нетерпляче повівши плечем, він опустив голову.
— Прошу, панове, звідати найдорожчого і найсвятішого причастя — причастя праці. Нехай, як струни бандур, дзвенить пшеничний колос на всій українській землі! Він, панове, додзвониться волі! — Останні слова Павло майже вигукнув.
Я подумав… Що я подумав? Що все це гарно і зворушливо. Так. Та тільки й слави.
«Друзі» ніколи не вдаряли лицем у землю, коли доходило до промов. Це для них було захоплюючим спортом, який бентежить і сповиває голубим світанковим сном, у якому вони люблять себе аж до сліз.
Співак, усміхаючись і втираючи губи од медової пшениці, попрямував до бандуристів.
Мабуть, нема в світі більш тужливої і краючої серце невільничої пісні.
— Отак у Скутарі козаки співали, — закінчив юнак під грім оплесків і крутнув головою, стріпуючи сльози. Всі плакали. Плакали священик за сусіднім столиком, Олекса, Павло, Мигельська, офіціанти. І я ховав наповнені сльозами очі.
Марійка ридала, затуливши обличчя долонями. Мені чогось здавалося, що вони все це скомпонували спеціально для неї, аби приголомшити і розіп'яти на хресті людських мук. Згодом, заспокоївшись, вона сумно посміхнулась, ніби виконавши обов'язок, поправила волосся і сказала:
— Дозволь, Прокопе, попрощатися.
У мене похололо в серці. Я чекав, не спускаючи а неї очей. Вона зітхнула і знову посміхнулася.
— З ними, Прокопе, — вона обвела поглядом зал, — До цієї хвилини я була з ними; Я не могла перебороти себе і не признавалась. Я була з ними не тому, що вони надія краю, а тому, що вони мають усе, чого ні ти, ні твої люди не маєте. Вас би закували за ці пісні, а вони їх співають у присутності таємної поліції. Прощайте, — додала вона тихо і звелася з-за столика. Я пішов за нею до виходу, минаючи стрій вражено-злих заплаканих очей.
Надворі вже був вечір. Трусив сніжок, наздоганяючи сліди перехожих.
XII
— Прокопе!
Її знову щось мучило.
— Сьогодні до нашої друкарні приходив Олекса Чорнота. Виждав, коли-поблизу нікого не було, і сказав… що тебе підстерігають. Нам не треба було тікати з вечірки. Я винна.
— Ну, а далі?
— Тобі мало? Вони і вбити посміють. Тобі небезпечно сюди приходити. Може, нам зустрічатися… в Покутського?
— Друкарня.
Марійка закивала головою, стиснула пальці. Я зрозумів, що вона здогадалась про те, чого мені не хотілось видати: що мені легше, коли ми не бачимось. Очі її наповнилися стражданням.
— Не гніти і не зводь себе. Вони пронюхали, що я заволодів Миколиною друкарнею. Чи не той же Олекса проговорився, а тепер його мучить сумління. Головне, що і нам відомо. Щось придумаємо.