Ці слова ще більше засмутили її. Я не міг одірвати погляду від її білих тремтячих пальців, хоч зовні вона здавалася спокійною. Ця невластива їй дотепер стриманість похитала моє довір'я, і я сказав:
— Вночі перекинемо устаткування в інше місце. Марійка сиділа з похиленою головою, ніби не чула моїх слів, та, прокинувшись із задуми, з докором сказала:
— Якщо це мені адресується, то можеш не боятися.
— Стомлююсь, — озвався я. — Наче нічого не роблю і стомлююсь.
— Ти не маєш права ризикувати.
— Я не настільки сліпий, — сказав я, — щоб не бачити, що й без мене виступлять. Є мудрі діди, «друзі» мене переоцінюють. Та, мені здається, їх цікавить друкарня.
Дивлячись на її зсутулені плечі, я подумав, що тепер, коли я з людьми, особисто від неї хотілося б і більшої прихильності і турботи. Про це важко було натякати — ніби випрошуєш ласку, але їй треба було зрозуміти, що розрив з «друзями» не багато для мене заважив. Вона далі ходить з почуттям втрати, тоді як я гадав, що, звільнившись, вона стане ближчою.
— Слухай. Марійко, — покликав я…
«Пам'ятаєш, якось я згадував чоловіка, який мене приголомшив своїм металевим голосом? Тепер в очах у нього вираз розгубленості й нудьги. Ми з ним довго розмовляли. Мені сказали, що це своя людина, а повернулося так, що його треба переконувати, і я почував себе не краще, ніж той мудрець, про котрого написали: «В той час афіняни визнавали сонце богом, він учив, що воно — вогненне жорно. За це вони засудили його до смерті».
Смеркало. Він оточений тінями на канапі, мовчить, і таке враження, що пірнає в сутінки нарочито, як медуза йде на глибину, чуючи наближення шторму. У кухні шепочуться шестеро дітей. Я збагнув: він хоче ще раз послухати, які в нас перспективи. І я сказав правду: «Найважливіше — провалити стіну мовчання». Ну й попередив, що можливі жертви.
За дверима шепочуться діти. «Тато казав», «тато принесе», «тато зробить»… Йому перед тим пощастило заробити на залізниці кілька марок, свідомість настроєна на те, що знову поталанить. Чую зітхання. Бере пачку газет, прощаємось. Цілу ніч, уникаючи патрулів, буде розносити до знайомих. Жінка при вікні не зімкне повік, дітям будуть снитися кошмари…
Я радів, що він подолав себе. Але я не знав, що на його чоботях стерті підошви і досередини набивається сніг. Він схопив запалення легенів. Лежить, в очі зазирає смерть. А на устах одне: коби поправитись до заворушення. І я жду чуда. Про тиранів кажуть: «Коли він здохне, буде велике свято». Тут же людина бореться зі смертю, аби вмерти так, як підказує свідомість. Це смерть — для перемоги. Наші серця мусять воскреснути саме для такої смерті. Інакше нічого не вийде. Чудо залежить від нашої волі.
Я уявляю, як тяжко розлучатися з одним життям, щоб почати інше. Нам дуже шкодить, що нас відділили прикордонними частоколами від Сходу. Нам би легше дався переворот. Але що вдієш? Це ще одна трагедія Галичини.
До чого я веду? Поки ми не скинемо з себе влади минулого, ми не будемо заслуговувати довір'я».
— Я не винна, що серце ниє,- сказала Марійка після довгої мовчанки.
— А я, коли подумаю, скільки хлопців через руки «друзів» відправлено в концентраційні табори, хочу поставити їм на середмісті камінний хрест прокляття.
Я взяв Грушевичеві рукописи і глянув по кімнаті, чи не залишаю чого-небудь. Уже звечоріло. Марійка сиділа спиною до вікна, і я не бачив виразу її обличчя. Я торкнувся губами до її щоки — лице було мокре від сліз.
На небі, мов спохвату забутий якимсь таємничим женцем, висів блідий місячний серп. Вулиці були освітлені електричними ліхтарями. Я лиш часткою свідомості відзначив, що Львів ожив поза моїми очима: працювала електростанція, у кранах появилась вода, пущені в рух окремі фабрики. А в душі вужилися сліди недавньої розмови з Марійкою. Я й сам ще не звільнився від минулого, а їй сказав багато прикрих слів. Найгірше, що це скидалося на гімнастичну вправу.
Я ішов у напрямку до головного вокзалу — вела підспудна надія, що раптом з поїзда зійде Микола. Тоді я відчув би себе далеко впевненіше. Либонь, то вічна історія: силу дають переконання. У мене міцніші переконання, ніж у Марійки, Миколині переважають мої. Попри все нами попихає потреба розшукати сильнішого, бо сильніший повинен би стояти ближче до істини. Наші пошуки сповнені болям і смутком, а згодом над нами підводиться кволодухий тлумач часу і все перекреслює, претендуючи перед лицем нащадків на найнезаперечнішу правду. І так воно давно ведеться…
Ще здалека я зачув багатоголосий гомін, потім побачив: під стінами вокзалу довгу чергу. Штовхнувши мене ліктем, до черги пробіг задиханий чоловік, запитав крайнього і кинувся під зачинені будки, в яких євреї продавали всяку всячину, від цвяхів до бубликів. У черзі стояли літні люди і молоді хлопці. З розмов я зрозумів, що чекають товарного поїзда з вугіллям. Площею походжали поліцаї, окремо тримався гурт солдат. Охочих заробити на розвантажуванні вагонів було так багато, що без бійок навряд чи обійдеться, і охоронці порядку були напоготові.
У залі я зіткнувся з нашим друкарем Петром Переймою.
— Забіг погрітися, — сказав він. — Товарний прибуде опівночі, а надворі морозюга. Перейма жив з сестрою на присілку під Вінниками.
— Давно стоїш? — запитав я.
— Ой брате! — махнув він рукою. — Відучора з вечора. А ти куди зібрався?
Він мав звичку, що-небудь питаючи, совати куточком рота, рухаючи білий рубець на щоці — якийсь донський козачок досягнув його кінцем шаблі під Обертином. Петро воював за обидва імператорські трони, з білими відбивав од червоних Причорномор'я, з червоними вгамовував козацький заколот на Дону, потім, перехворівши на тиф, приєднався до загону Загряди, що йшов на захоплений поляками Львів. Він мріяв про світову революцію, але вмів тримати язик за зубами і за це вважався знахідкою для нашої друкарні. Перейма дивував веселою вдачею. Ми були переконані, що, потрапивши в лабети жандармерії, він водитиме слідчих за ніс, поки його не розстріляють. До «друзів» і організації «Воля» ставився як до інертної, не вартої уваги сили.[50]
Я усміхнувся у відповідь на його запитання.
— На залізничних станціях, — сказав я, — завжди, як у камері схову, є трохи призабутих нами сподівань. Хочу подихати їх духом.
— Знаємо тебе! — моргнув Петро. — Бив би ти задарма ноги. Ну що ж, ігуменові діло, а братії зась.
Він мені створював репутацію отамана. Чим частіше я говорив про себе щиру, звичайну правду, тим більше йому здавалося, що це намагання ховатися за скромністю. У нього очі спалахували вогнем, коли я кидав репліки: «Галичани — приховані бандити», «У кожному з нас живе Довбуш» чи «Треба вбити полковника Родзісада». Він захлинався од сміху і вигукував: «Ох ти, брате Повсюдо!»
— Як вважаєш, — звернувся я до нього, — коли скомандувати черзі «До зброї!», було б на що подивитися?
Петро запчихав шипучим, потім зайшовся розкотистим молодецьким реготом.
— Ну, ти ще й питаєш, — і заблискали золоті дробинки в зіницях. — От би солдати дременули! — Рубець на його засіпаному лиці блідів, мов розпечена дротина.
Мимо нас пройшов зацікавлений поліцай. Петро сплюнув і вийняв капшук з тютюном.
— А щоб тебе, рака, грім убив! — пробурмотів він. — Я його знаю. З Винників продажна шкура.
— Українець?
— Атож.
— Треба роздягти сучого сина і пустити голим на мороз.
— А-га-га-га! — вибухнув Петро, уявивши нагого поліцая на снігу. — Ох ти, брате Повсюдо!..
«Жарти жартами, — подумав я, — а він піде з нами у вогонь і в воду».
До перону підійшов варшавський поїзд. Я потис Петрові руку. Забігали носильники, в почекальні хлинули польські солдати, сім'ї колоністів з лозинковими скринями і клунками. Я став під стіну в тунелі. За кілька кроків від мене, вдивляючись в обличчя приїжджих, чатували переодягнені агенти; один мені видався знайомим, і це справді був той самий невдаха, якого я колись виманив у поле, але тепер він не звертав на мене уваги. В них, бідолашних, пам'ять, мов туристська база. Мимо нас протупали лунким опустілим тунелем останні пасажири, я пішов до касового залу слідом за агентами, розділяючи їх невдоволення і розчарування: ми не зустріли тих, на кого чекали.
50
Із заснованої у 1919 р. націоналістичної організації «Воля», натхненником якої були клерикальні кола Галичини, у цей період формувалася терористична військова організація.