Загата чув, що кожний день війни коштує Росії близько шістдесяти мільйонів карбованців і присипляє до вічного сну шістсот двадцять шість солдатів… Першу цифру він не міг собі уявити, а другій не міг повірити — він бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупів, і в нього вироблялося внутрішнє переконання, що такі могили виростають перед заходом сонця кожного божого дня.
Півтора місяця Загата десь пропадав. Нарешті прибився, і на кожному волосся стало дибки: віз його був вивершений новісінькими манліхерами і набоями. Те, що він із цим скарбом пересік лінію фронту, межувало з чудом.
Незабаром російська армія розвинула наступ. Відстань до бази збільшилась, зв'язок був поганий, і валка закотилася в лісок, який патрулювався австрійцями. Обоз захопили, спорядження підірвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впізнали. Якийсь збісілий полковник велів розстріляти продажного галичанина.
«Прищавий унтер випровадив мене за виселок. Я в душі попрощався з жінкою, з сусідами, відлічив десять кроків. «Бий», — кажу. Та доки німак заладував карабін, доки цілився, я бозна-скільки передумав. Згадалась церква, я на криласі виводжу тропарі, молодиці втирають сльози. Тут мені раптом так завихторилося заспівати, просто смертним хотінням. Ага! Усе перезабув. Ну, мало не плачу. Тим часом унтер цілиться, я тільки шрам бачу в нього над правою бровою. З відчаю роззявив пащу — само пішло. Витріщаюся на німака, а видіти вже не виджу. Коли він ні з сього ні з того запускає в мене грудомахою. Я стою ніби прикутий. Грудка пролетіла мимо вуха. Унтер другою — я ледве спромігся нагнути голову. Тоді я до нього задком і ходу…»
По справедливості оцінив Федорів голос священик Охітва. Це настільки нудний чоловік, що немає йому під сонцем рівні. Він наче пройшов катарсис од усіх людських гідностей: ні характеру, ні поважності, ще й гикавий. То ж заздрив малограмотному дячкові, який правив з п'ятого через десяте, однак доводив паству до сліз. Із досади Охітва причепився до Загати, що той зумисне перекручує слова в святому письмі. Федір поїхав до знайомого дяка і завчив усю службу. Пописько ще більше став його запідозрювати, тепер йому безнастанно причувалося, що Загата пересипає кондаки лайливими словами. За новим нагадуванням Федора прорвало, і він намолов Охітві три мішки гречаної вовни. Священик сполотнів, далі посинів, потім знову сполотнів і наказав «братчикам» та «сестрицям» висловитися з приводу титаревої поведінки (випробувана тактика для здирання шкури чужими руками, надто в післясоборну епоху). Ті плутано побубоніли, і.Федір вилетів з церковного персоналу. Того ж вечора з тими ж таки «братчиками» вперше до безтями напився.
З того часу віддаленим хуторам стало зручніше поклонятися господові в Грушівській і Буштинській церквах, а дехто з колобродівчан, побачивши перед носом тацю для пожертвувань, кулею падав ниць і починав самозабутньо хреститися.
«Ой міся- а-а-цю, місяче-е-ньку…»-схлипував Федір на найнедосяжніших нотах. На його циліндричному, мов підрізаний глечик, чолі басарунком виступила синя жила. Губи закопилилися фігурними дужками. Не міняючи тону, Федір рикнув:
— Степан поїхав. Нехай їде…
— Котрий Степан? — запитав я.
— Брат стрієшний. Подався до кадри[10] воювати. — його золотисті очі горіли тьмяно, як дві згасаючі вуглинки — А ти до Шехтмана?
— До Гривастюка. Контрактую камінь на хату.
Загата недовірливо зміряв мене поглядом, здригнувся.
— Здурів, Повсюдо. Здурів! Та ти знаєш, що ще може заваритися?
— Легковірні вірили в Седан. Та справа така: десять мільйонів убили, двадцять скалічили, кого далі нищити? Дітей?
— Шістнадцять років уже багатьом сповнилось.
— Радуйся, ручко всезлотая…
Однак Загата перестав мене слухати. «Я мав їх за мудріших, — бурмотів він, дивлячись під ноги. — Гадають, що збідали лиха. Готові світ поставити перед божим судом…» Далі перейшов на шепіт. Я пустився йти, та він рвонувся за мною.
— Повсюдо!
— Чого?
— А Степан поїхав, Повсюдо. Йой, горе, горе невеселе. З фронтів збігаються дезертири, — він пильно глянув на мене і, помовчавши, додав: — Дезертири заходяться будуватися, а цей готову хату покинув.
— Як ти думаєш, яке горе найстрашніше? — запитав я, відчуваючи в горлі давкий клубок.
— Смертельне, — заінтриговано, випалив Загата і вишкірився.
10
Великий Жовтень мав могутній вплив і на народи Австро-Угорськоі імперії, зокрема на населення західноукраїнських земель. Трудящі рішуче піднялися на боротьбу проти влади Габсбургів, за соціальне і національне визволення. Хвиля революційних заворушень прокотилася па Станіславщині, Львівщині, Дрогобиччині, Тернопільщині. Проте на шляху до визволення народних мас стали буржуазні націоналісти, які в жовтні 1918 р. створили у Львові «Українську національну раду» і пішли на змову з іноземними імперіалістами. Проголошена ними незабаром Західноукраїнська народна республіка (ЗУНР) в гнобленні трудящих була гідною спадкоємицею імперії Габсбургів. Уряд ЗУНР створив блок із петлюрівською директорією проти Радянської влади на Україні. На західноукраїнських землях була проведена загальна мобілізація чоловічого населення віком від 18 до 25 років. Стотисячна галицька армія стала жертвою кривавої авантюри націоналістів. (Прим. автора).