— А вороги?
— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.
— А якщо вони підкрадуться непомітно?
Іхтіандра здивувало це питання.
— Та я ж здалеку чую їх!
— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?
— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.
— Навіть коли спиш?
— Звичайно.
— Але риби…
— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.
«Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати, — подумав Крісто. — Але і спіймати його у воді нелегко. «Чую всім тілом!» Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту».
— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр. — Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.
— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі, — сказав Крісто. — Хто була твоя мати?
— Я не знаю… — невпевнено сказав Іхтіандр. — Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.
— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.
— Можливо, — згодився Іхтіандр.
Крісто засміявся.
— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?
— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з’їсти.
— Але ж вони ловили рибу на продаж.
Іхтіандр не зрозумів.
— Щоб інші люди теж могли їсти, — пояснив індіанець.
— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр. — Невже їм не вистачає земних птахів і тварин? Навіщо вони приходять в океан?
— Цього тобі відразу не поясниш, — позіхнувши, сказав Крісто. — Час уже спати. Гляди ж но, не залазь у свою ванну: батько гніватиметься, — І Крісто пішов.
Рано-вранці Крісто вже не застав Іхтіандра. Кам’яна підлога була мокра.
— Знов у ванні спав! — пробурмотів індіанець. — А потім, мабуть, поплив у море.
На сніданок Іхтіандр прийшов, дуже запізнившись. Він був чимось схвильований. Поколупавши виделкою шматок біфштекса, сказав:
— Знову смажене м’ясо!
— Знову, — суворо відповів Крісто. — Так лікар звелів. А ти знову сирої риби наївся в морі? Так ти зовсім одвикнеш від смаженої їжі. І у ванні спав. На ліжку спати не хочеш, — зябра від повітря одвикнуть, і знову скаржитимешся, що в боках коле. Приїде лікар, я поскаржусь йому на тебе. Зовсім не слухаєшся.
— Не кажи, Крісто. Я не хочу засмучувати його. — Іхтіандр похилив голову і замислився. Потім він раптом підвів на індіанця свої великі, тепер засмучені очі і сказав: — Крісто, я бачив дівчину. Я ніколи не бачив нічого прекраснішого — навіть на дні океану…
— Навіщо ж ти нашу землю лаяв? — сказав Крісто.
— Я плив на дельфіні вздовж берега і недалеко від Буенос-Айреса побачив її на березі. У неї очі сині, а волосся золоте. — І Іхтіандр додав: — Але вона побачила мене, злякалась і втекла. Навіщо я надів окуляри й рукавиці? — Помовчавши, він заговорив зовсім тихо: — Одного разу я врятував якусь дівчину, що потонула в океані. Тоді я не помітив, яка вона з себе. А що коли це та? Мені здається, що у тієї теж було золотаве волосся. Так, так… Я пригадую… — Юнак замислився, потім підійшов до дзеркала і вперше в житті глянув на себе.
— І що ж ти робив далі?
— Я чекав її, однак вона не повернулася. Крісто, невже вона ніколи більше не прийде на берег?
«А це добре, що йому подобається дівчина», — думав Крісто. Досі, як не вихваляв старий індіанець місто, йому ніяк не вдавалось умовити Іхтіандра піти до Буенос-Айреса, де Зуріта легко міг би схопити юнака.
— Дівчина може і не прийти на берег, але я допоможу тобі розшукати її. Ти одягнеш міське вбрання і підеш зі мною до міста.
— І я побачу її? — вигукнув Іхтіандр.
— Там багато дівчат. Можливо, побачиш і ту, що сиділа на березі.