Закінчивши розповідь, Іхтіандр додав те, про що колись довідався від Сальватора.
— Напевне, у цій улоговині зібрались якісь шкідливі гази — можливо, сірководень або вугільний ангідрид, — сказав Іхтіандр. — Розумієш, на поверхні океану ці гази окислюються, і їх не відчуваєш, а в самій улоговині, де гази виділяються, вони ще дуже концентровані. Ну, а тепер дай мені поснідати — я голодний.
Нашвидку поснідавши, Іхтіандр надів окуляри й рукавиці і попрямував до дверей.
— Ти тільки за цим і приходив? — запитав Крісто, показуючи на окуляри. — Чому ти не хочеш сказати, що з тобою?
У характері Іхтіандра з’явилася нова риса: він став потайливий.
— Не питай, Крісто, я сам не знаю, що зі мною. — І юнак швидко вийшов з кімнати.
МАЛЕНЬКА ПОМСТА
Несподівано зустрівши блакитнооку дівчину в крамниці продавця перлин Бальтазара, Іхтіандр так зніяковів, що вискочив з крамниці і кинувся до моря. Але тепер у нього знову виникло бажання познайомитися з дівчиною та він не знав, як це зробити. Найпростіше було б покликати на допомогу Крісто і піти разом з ним. Проте зустрічатися з нею в присутності Крісто йому не хотілося. Щодня припливав Іхтіандр до берега моря, туди, де вперше зустрів дівчину. Він просиджував з ранку до вечора, ховаючись за прибережним камінням, сподіваючись побачити її. Припливши до берега, він знімав окуляри й рукавиці і переодягався в білий костюм, щоб не злякати дівчину. Нерідко він просиджував на березі цілу добу, вночі поринав у море, щоб погамувати голод рибою та устрицями, і засинав неспокійним сном, а рано-вранці, ще до схід сонця, був уже знову на чатах.
Якось увечері він наважився піти до крамниці продавця перлин. Двері були розчинені, але біля прилавка сидів старий індіанець, — дівчини не було. Іхтіандр повернувся на берег. На скелястому березі стояла дівчина в білій легенькій сукні й солом’яному капелюшку. Іхтіандр зупинився, не наважуючись підійти. Дівчина на когось чекала. Вона нетерпляче ходила туди й сюди, час від часу поглядаючи на дорогу. Іхтіандра, що зупинився біля виступу скелі, вона не помічала.
Але ось дівчина замахала комусь рукою. Іхтіандр озирнувся і побачив молодого, високого, плечистого чоловіка, що швидко йшов дорогою. Іхтіандр ще ніколи не бачив таких ясних волосся й очей, як у цього незнайомця. Велетень підійшов до дівчини і, подаючи їй широку руку, ласкаво промовив:
— Здрастуй, Гуттієре!
— Здрастуй, Ольсене, — відповіла вона.
Невідомий міцно потиснув маленьку руку Гуттієре.
Іхтіандр неприязно подивився на них. Йому стало сумно, і він мало не заплакав.
— Принесла? — спитав велетень, дивлячись на перлове намисто Гуттієре.
Вона кивнула головою.
— Батько не довідається? — запитав Ольсен.
— Ні, — відповіла дівчина. — Це мої власні перлини, я можу робити з ними, що захочу.
Гуттієре і Ольсен пройшли до самого краю скелястого берега, стиха розмовляючи. Потім Гуттієре розстебнула намисто, взяла його за кінець разка, підняла руку вгору і, милуючись намистом, сказала:
— Дивись, як гарно сяють перлини на заході сонця. Візьми, Ольсене…
Ольсен уже простяг руку, та раптом намисто випорснуло з рук Гуттієре і впало в море.
— Що я наробила! — вигукнула дівчина.
Ольсен і Гуттієре засмучені стояли біля моря.
— Може, його можна дістати? — сказав Ольсен.
— Тут дуже глибоко, — заперечила Гуттієре і додала: — От лихо, Ольсене!
Іхтіандр бачив, як засмутилася дівчина. Він миттю забув про те, що дівчина хотіла подарувати перлини білявому велетневі. Іхтіандр не міг бути байдужим до її горя: він вийшов із-за скелі і рішучо попростував до Гуттієре.