— Ні! — почули брати відповідь Гуттієре. Бальтазар журно похитав головою.
— Крісто! — гукнув Зуріта. — Йди за мною, ти мені сьогодні будеш потрібен.
НЕПРИЄМНА ЗУСТРІЧ
Іхтіандр почував себе дуже погано. Рана на шиї боліла. У нього був жар. Дихати на повітрі ставало дедалі важче. Але незважаючи на це, вранці він усе-таки пішов до скелі, сподіваючись побачити Гуттієре. Вона прийшла опівдні. Стояла палюча спека. Від розпеченого повітря, дрібного білого пороху Іхтіандр задихався. Йому хотілося побути на березі моря, але Гуттієре поспішала, вона мусила повернутись до міста.
— Батько йде в якихось справах, і я повинна сидіти в крамниці.
— Тоді я проведу вас, — сказав юнак, і вони попрямували похилою, курною дорогою до міста.
Назустріч їм, низько похиливши голову, простував Ольсен. Він був чимось заклопотаний і пройшов повз них, не помітивши Гуттієре. Але дівчина покликала його.
— Мені треба сказати йому тільки два слова, — мовила Гуттієре, звертаючись до Іхтіандра, і, повернувши назад, підійшла до Ольсена. Вони тихо п швидко про щось розмовляли. Здавалося, дівчина упрошувала його.
Іхтіандр ішов за кілька кроків позаду них.
— Добре, сьогодні, опівночі! — почув він голос Ольсена. Велетень потиснув дівчині руку, кивнув головою і швидко пішов далі.
Коли Гуттієре підійшла до Іхтіандра, вуха и обличчя його палали. Йому хотілося нарешті поговорити з Гуттієре про Ольсена, але він не знаходив слів.
— Я не можу — почав він задихаючись, — я повинен знати… Ольсен… ви ховаєте від мене якусь таємницю. Він призначив вам побачення вночі. Ви любите пою.
Гуттієре взяла Іхтіандра за руку, ласкаво зазирнула йому в очі і, усміхаючись, запитала:
— Ви вірите мені?
— Я вірю… ви знаєте, я люблю вас, — тепер Іхтіандр знав це слово, — але мені… але мені так тяжко.
То була правда. Іхтіандр страждав від невідомості, та в цю мить він відчував ще й гострий, ріжучий біль у боках. Він задихався. Рум’янець збіг з його лиця, і тепер воно було бліде.
— Ви зовсім хворий, — стурбовано промовила дівчина. — Заспокойтесь, будь ласка. Милий мій хлопчику! Я не хотіла говорити вам усього, але щоб заспокоїти вас, скажу. Слухайте.
Якийсь вершник промчав повз них, однак, глянувши на Гуттієре, круто повернув коня і під їхав до молодих людей. Іхтіандр побачив смуглявого, вже немолодого чоловіка, з пухнастими, закрученими догори вусами і невеличкою еспаньйолкою.
Десь колись Іхтіандр бачив цю людину. У місті? Ні… Так, там, на березі.
Вершник поляскав хлистом по чоботу, підозріливо і вороже оглянув Іхтіандра і подав руку Гуттієре.
Піймавши руку, він несподівано підняв дівчину до сідла, поцілував її руку і засміявся.
— Піймалася! — Випустивши руку спохмурнілої Гуттієре, він промовив насмішкувато й водночас роздратовано: — Хто ж це бачив, щоб наречені напередодні весілля гуляли з молодими хлопцями?
Очі Гуттієре гнівно спалахнули, та він не дав їй говорити.
— Батько давно вже чекає на вас. Я буду в крамниці за годину.
Іхтіандр уже не чув останніх слів. Він раптом відчув що в очах у нього потемніло, якийсь клубок підкотився до горла, йому захопило подих. Він не міг більше залишатися на повітрі.
— Так ви… усе-таки обдурили мене… — промовив він посинілими губами.
Йому хотілося говорити — висловити всю свою образу або дізнатися про все, однак біль у боках ставав нестерпним, Іхтіандр майже втрачав свідомість.
Нарешті він зірвався з місця, побіг до берега і з крутої скелі кинувся в море.
Гуттієре скрикнула і похитнулася. Потім вона кинулася до Педро Зуріти.
— Швидше… Врятуйте його!
Проте Зуріта не поворухнувся.
— Я не маю звички заважати іншим топитися, якщо вони цього бажають, — сказав він.
Гуттієре побігла до берега, щоб стрибнути у воду. Але Зуріта пришпорив коня, наздогнав дівчину, схопив її за плечі, підняв на коня і поскакав дорогою.
— Я не маю звички заважати іншим, якщо інші не заважають мені. Ось так буде краще! Та отямтесь-бо, Гуттієре!
Але Гуттієре не відповідала. Вона була непритомна. Дівчина отямилась уже біля батькової крамниці,
— Хто був цей юнак? — спитав Педро.
Гуттієре, глянувши на Зуріту з неприхованим гнівом, сказала:
— Пустіть мене!
Зуріта насупився. «Дурниці, — подумав він. — Герой її роману кинувся в море. Тим краще». І, обернувшись до крамниці, Зуріта гукнув: