Зуріта бачив, як пожадливо дивляться матроси на перли. Це йому не сподобалося. Він поспішно пересипав перли в свій солом’яний капелюх і сказав:
— Час уже снідати! А ти, Іхтіандре, гарний ловець. У мене є одна вільна каюта. Я віддам її тобі. Там тобі не буде так задушливо. І я замовлю для тебе великий цинковий бак. Хоч, може, він тобі й не буде потрібен, бо ти щодня плаватимеш у морі. Щоправда, на ланцюгу, але що вдієш. Інакше ти пірнеш до своїх крабів і не повернешся.
Іхтіандрові не хотілося розмовляти з Зурітою. Але коли вже він попав у полон до цієї жадібної людини, то треба було подумати про більш-менш пристойне житло.
— Бак — це краще, ніж вонюча діжка, — сказав він Зуріті. — Але щоб я не задихався, вам доведеться часто міняти в ньому воду.
— Як часто? — спитав Зуріта.
— Щопівгодини, — відповів Іхтіандр. — Ще краще, коли була б весь час протічна вода.
— Е, та ти, бачу, вже загордився. Тебе похвалиш, і ти вже починаєш вимагати, капризувати.
— Це не капризи, — образився юнак. — У мене… зрозумійте ж, якщо ви покладете велику рибину у відро, вона скоро засне. Риба дихає киснем, що є у воді, а я… я ж дуже велика риба, — посміхаючись додав Іхтіандр.
— Щодо кисню, то я не знаю, а що риби дохнуть, коли не міняти воду, це я добре знаю. Мабуть, ти маєш рацію. Але ж якщо приставити людей, які постійно накачуватимуть помпою воду в твій бак, то це вийде надто дорого, дорожче за твої перли. Це так ти і розориш мене! Іхтіандр не знав ціни перлам, не знав і того, що Зуріта платить ловцям і матросам копійки. Юнак повірив словам Зуріти і вигукнув:
— Якщо вам невигідно тримати мене, то відпустіть мене в море! — І Іхтіандр подивився на океан.
— Бач, який! — зареготав Зуріта.
— Будь ласка! Я добровільно приноситиму перли. Я давно зібрав отаку купу, — і Іхтіандр показав рукою від палуби до колін, — рівні, гладенькі, зернятко до зернятка, і кожна завбільшки з біб… Я всі віддам вам, тільки відпустіть мене.
У Зуріти захопило подих.
— Базікаєш! — заперечив він, намагаючись говорити спокійно.
— Я ще ніколи нікому не брехав, — розсердився Іхтіандр.
— Де ж ти заховав свій скарб? — спитав Зуріта, вже не криючи свого хвилювання.
— В підводній печері. Ніхто, крім Лідінга, не знає, де вона.
— Лідінг? Хто це?
— Мій дельфін.
— Ось воно що! “Справді, мара якась, — подумав Зуріта. — Якщо це правда, — а він напевно не бреше, — то це ж перевершує всі мої мрії. Я стану казково багатий. Ротшільди й Рокфеллери будуть бідняками порівняно зі мною. А юнакові, здається, можна повірити. Чи не відпустити його справді, на слово честі?”
Але Зуріта був діловою людиною. Він не звик вірити па слово нікому. Він почав обмірковувати, як краще заволодіти тим скарбом Іхтіандра. “Якщо тільки Гуттієре попросить Іхтіандра принести цей скарб, він не відмовиться”.
— Може, я й випущу тебе, — сказав Зуріта. — Однак деякий час тобі доведеться побути у мене. Атож. У мене є на це причини. Думаю, ти сам не пошкодуєш, що залишився. А поки ти мій, хоч і невільний, гість, я хочу зробити так, щоб тобі було зручно. Можливо, замість бака, який надто дорого коштуватиме, тебе краще помістити у великій залізній клітці. Клітка захищатиме тебе від акул, — і в цій клітці тебе спускатимуть за борт у воду.
— Так, але мені треба бувати і на повітрі,
— Ну що ж, ми іноді підніматимемо тебе. Це обійдеться дешевше, ніж накачувати воду в бак. Словом, усе влаштуємо, ти будеш задоволений.
Зуріта був у чудовому настрої. Нечувана річ: він наказав видати матросам до сніданку по склянці горілки.
Іхтіандра знову запроторили в трюм: клітка ще була не готова. Зуріта не без хвилювання відчинив двері капітанської каюти і, стоячи на дверях, показав Гуттієре капелюх, повний перлів.
— Я пам’ятаю свої обіцянки, — почав він усміхаючись, — дружина любить перли, любить подарунки. Щоб добути багато перлів, треба мати доброго ловця. Ось чому я полонив Іхтіандра. Поглянь — це здобич одного ранку!
Гуттієре мигцем глянула на перли. Вона насилу стримала мимовільний вигук подиву. Та Зуріта помітив це і задоволено зареготався:
— Ти будеш найбагатшою жінкою Аргентіни, а можливо, й усієї Америки. У тебе буде все. Я збудую тобі палац, якому позаздрять королі. А зараз як запоруку майбутнього візьми від мене половину цих перлів.
— Ні! Жодної з цих перлин, добутих злочином, я не візьму від вас, — різко відповіла Гуттієре. — І, будь ласка, дайте мені спокій.
Зуріта зніяковів і розсердився: він не сподівався, що його так зустрінуть.
— Ще тільки два слова. Чи не хочете ви, — задля поважності він перейшов на “ви”, — щоб я відпустив Іхтіандра?
Гуттієре недовірливо поглянула на Зуріту, намагаючись вгадати, яку нову хитрість він замишляє.
— Що ж далі? — холодно спитала вона.
— Доля Іхтіандра у ваших руках. Накажіть Іхтіандрові принести на “Медузу” перли, які він ховає десь під водою, і я відпущу його на всі чотири вітри.
— Запам’ятайте добре, що я скажу. Я не вірю жодному вашому слову. Ви заберете перли і знову посадите Іхтіандра на ланцюг. Це так само напевно, як те, що я дружина найбрехливішої і найпідступнішої людини. Запам’ятайте це добре і ніколи не намагайтесь уплутати мене у ваші темні справи. І ще раз, будь ласка, дайте мені спокій.
Більше не було про що говорити, і Зуріта вийшов. У своїй каюті він пересипав перли в мішок, дбайливо поклав його в скриню, замкнув її і вийшов на палубу. Сварка з дружиною не зіпсувала йому веселого настрою. Він бачив себе багатим, оточеним шанобою.
Він піднявся на капітанський місток, запалив сигару. Думки про майбутнє багатство приємно хвилювали його. Завжди пильний, він цього разу не помітив, що матроси, зібравшись купками, стиха про щось говорили.
ПОКИНУТА “МЕДУЗА”
Зуріта стояв біля борту, навпроти фок-щогли. Штурман подав знак, і кілька матросів одразу накинулися на Педро. Вони не мали зброї, але їх було багато. Проте подолати Зуріту було не так-то легко. Ззаду в спину Зуріти вчепилися два матроси. Зуріта видерся з юрби і, пробігши кілька кроків, щосили перекинувся назад, на край борту.
Матроси, зойкнувши, випустили свою жертву і попадали на палубу. Зуріта випростався і почав відбиватися кулаками од нових ворогів, які насідали на нього. Він ніколи не розлучався з револьвером, та напад був такий несподіваний, що Зуріта не встиг вихопити револьвера з кобури. Він поволі відступав до фок-щогли і зненацька спритно, як мавпа, почав видиратися по вантах.
Матрос ухопив його за ногу, але Зуріта вдарив його вільною ногою по голові, і той, приголомшений ударом, упав на палубу. Зуріта піднявся до марса і сів на ньому, несамовито лаючись. Тут він міг почувати себе до певної міри безпечно. Він витяг револьвер і крикнув:
— Першому, хто насмілиться лізти до мене, я розтрощу голову.
Матроси гомоніли внизу, обмірковуючи, що робити далі.
— У капітанській каюті є рушниці! — вигукнув штурман. — Ходімо туди, виламаємо двері!..
Частина матросів кинулася до люка.
“Кінець! — подумав Зуріта. — Підстрелять!”
Він глянув на море, ніби шукаючи несподіваної допомоги. І раптом, не вірячи своїм очам, Зуріта побачив, як до “Медузи”, розтинаючи гладінь океану, з нечуваною швидкістю наближається підводний човен.
“Тільки б він не поринув у воду! — думав Зуріта. — На містку стоять люди. Невже вони не помітять мене і пропливуть мимо?”
— Рятуйте! Мерщій! Убивають!.. — щосили закричав Зуріта.
На підводному човні, певно, помітили його. Човен, не стишуючи ходи, плив просто на “Медузу”.
А з люка шхуни вже вибігали озброєні матроси. Вони висипали на палубу і тепер нерішуче зупинилися. До “Медузи” мчав озброєний підводний човен, — мабуть, військовий. Не можна ж було вбивати Зуріту на очах цих непроханих свідків.