— Я знати його не хочу.
— Зате чоловік захоче знати, де його дружина, — сказав усміхаючись Ольсен. — Не забувай, що ти в Аргентіні. Зуріта знайде тебе, і тоді… Ти сама знаєш, що він не дасть тобі спокою. Закон і громадська думка на його боці.
Гуттієре замислилась і потім рішуче промовила:
— Ну що ж! Тоді я виїду в Канаду, Аляску…
— Гренландію, на Північний полюс! — І вже серйозніше Ольсен сказав: — Ми обміркуємо це. Тут лишатися тобі небезпечно. Я й сам давно вже збирався вибратися звідси. Навіщо я приїхав сюди, в Латинську Америку? Тут ще занадто міцний попівський дух. Жаль, що нам не пощастило тоді втекти звідси. Зуріта встиг викрасти тебе, і наші квитки та гроші пропали. Тепер у тебе, так само як і в мене, мабуть, немає грошей на проїзд пароплавом в Європу. Але нам необов’язково їхати прямо в Європу. Якщо ми, — я кажу “ми”, бо не залишу тебе, доки ти не будеш у безпечному місці, — якщо ми дістанемося хоч би до сусіднього Парагваю, а ще краще — до Бразілії, то там Зуріті вже важче буде знайти тебе, і ми матимемо час підготуватися до переїзду в Штати або ж у Європу… Ти знаєш, лікар Сальватор у тюрмі разом з Іхтіандром?
— Іхтіандр? Він знайшовся? Чому він у тюрмі? Чи можу я побачити його? — закидала Гуттієре Ольсена запитаннями.
— Так, Іхтіандр у тюрмі, і йому знову загрожує небезпека стати рабом Зуріти. Безглуздий процес, безглузде звинувачення проти Сальватора й Іхтіандра.
— Який жах! І його не можна врятувати?
— Я весь час намагався це зробити, але марно. Проте несподівано нашим спільником став наглядач тюрми. Цієї ночі ми повинні визволити Іхтіандра. Я щойно одержав дві коротенькі записки: одну від Сальватора, а другу від наглядача тюрми.
— Я хочу бачити Іхтіандра! — сказала Гуттієре. — Чи можна мені піти разом з тобою?
Ольсен замислився.
— Думаю, що ні, — відповів він. — Та й для тебе краще не бачити Іхтіандра.
— Але чому?
— Тому, що Іхтіандр хворий. Він хворий як людина, але здоровий як риба.
— Не розумію.
— Іхтіандр не може більше дихати повітрям. Що ж буде, коли він знову побачить тебе? Для нього це буде дуже тяжко та, можливо, і для тебе. Іхтіандр захоче бачитися з тобою, а життя на повітрі остаточно занапастить його.
Гуттієре похилила голову.
— Так, можливо, ти маєш рацію… — промовила вона, подумавши.
— Між ним і всіма іншими людьми постала непереборна перепона — океан. Іхтіандр — приречений. Віднині його рідною і єдиною стихією буде вода.
— Але як же він житиме сам? Сам у безмежному океані — людина поміж риб та морських чудовиськ?
— Він був щасливий у своєму підводному світі, доки…
Обличчя Гуттієре зашарілося.
— Тепер, звичайно, він не буде такий щасливий, як колись…
— Облиш, Ольсене, — сумно промовила Гуттієре.
— Та час — найкращий лікар. Може, Іхтіандр поверне собі втрачений спокій. Так він і житиме серед риб та морських чудовиськ. І якщо його передчасно не з’їсть акула, він доживе до старості, до сивого волосся… А смерть? Смерть скрізь однакова…
Густішали сутінки, і в кімнаті стало майже темно.
— Але мені час іти, — сказав Ольсен, підводячись. Підвелась і Гуттієре.
— А можу я хоч здалеку подивитися на нього? — спитала Гуттієре.
— Звичайно, коли ти не викриєш своєї присутності.
— Так, це я обіцяю.
Було вже зовсім темно, коли Ольсен у костюмі водовоза заїхав у двір тюрми з боку Коронель Діас [13].
Вартовий окликнув його:
— Куди їдеш?
— Морську воду дияволові везу, — відповів Ольсен навчений наглядачем тюрми.
Усі вартові знали, що у тюрмі перебуває незвичайний в’язень — “морський диявол”, який сидить у баку наповненому морською водою, бо прісної води він не переносить. Цю морську воду час від часу міняли, привозячи її у великій діжці, поставленій на дрогах.
Ольсен під’їхав до будинку тюрми, повернув за ріг. де містилася кухня і був службовий вхід у тюрму. Наглядач уже все підготував. Вартових, що стояли в коридорі та біля дверей, під різними приводами кудись послали. Іхтіандр у супроводі наглядача вільно вийшов з тюрми.
— Ну, стрибай мерщій у діжку! — сказав наглядач. Іхтіандр не забарився.
— Рушай!
Ольсен стьобнув віжками, виїхав з двору тюрми і неквапливо покотив по Авені да Альвар повз вокзал Рітеро, товарну станцію.
Слідом за ним недалеко маячила тінь жінки.
Була вже темна ніч, коли Ольсен виїхав за місто. Дорога тяглася берегом моря. Вітер дужчав. Хвилі набігали на берег і з гуркотом розбивалися об каміння.
Ольсен озирнувся навколо. На дорозі не було нікого. Тільки вдалині блищали фари автомобіля, що мчав дорогою. “Нехай проїде!”
Сигналячи і засліплюючи світлом, автомобіль промчав у напрямку міста і зник удалині.
— Час! — Ольсен обернувся і подав Гуттієре знак, щоб вона сховалася за камінням. Потім він постукав по діжці і гукнув:
— Приїхали! Вилазь!
Із діжки виткнулася голова.
Іхтіандр озирнувся, швиденько виліз і стрибнув на землю.
— Дякую, Ольсене! — промовив він, міцно стискаючи велетневі руку.
Іхтіандр дихав часто, як під час приступу астми.
— Нема за що. Прощавай! Будь обачний! Не підпливай близько до берега. Стережися людей, щоб знову не опинитися в неволі.
Навіть Ольсен не знав, який наказ дістав Іхтіандр від Сальватора.
— Так, так! — задихаючись промовив Іхтіандр. — Я попливу далеко-далеко, до тихих коралових островів, куди не припливає жоден корабель. Дякую, Ольсене! — І юнак побіг до моря.
Уже коло самих хвиль він раптом обернувся і крикнув:
— Ольсене! Ольсене! Якщо ви побачите коли-небудь Гуттієре, передайте їй привіт від мене і скажіть, що я завжди пам’ятатиму її!
Юнак кинувся в море, гукнувши:
— Прощавай, Гуттієре! — і поринув у воді.
— Прощавай, Іхтіандре!.. — тихо відповіла Гуттієре, яка стояла за камінням.
Вітер дужчав і майже валив людей з ніг. Море вирувало, шипів пісок, гуркотіло каміння. Чнясь рука стиснула руку Гуттієре.
— Ходімо, Гуттієре! — ласкаво наказав Ольсен.
Він вивів Гуттієре на дорогу.
Гуттієре ще раз озирнулася на море і, спираючись на руку Ольсена, попрямувала до міста…
Сальватор відбув свою кару, повернувся додому і знову поринув у наукову роботу. Він готується до якоїсь далекої мандрівки.
Крісто і досі служить у нього.
Зуріта роздобув собі нову шхуну і виловлює перлини в Каліфорнійській затоці. І хоч він і не найбагатша людина в Америці, та все-таки не може поскаржитися на свою долю. Кінці його вусів, немов стрілка барометра, показують високий тиск.
Гуттієре розвелася з чоловіком і вийшла заміж за Ольсена. Вони переїхали до Нью-Йорка і працюють на консервному заводі.
На узбережжі Ла-Платської затоки ніхто не згадує про “морського диявола”.
Лиш іноді, у задушливу ніч, старі рибалки, зачувши серед пічної тиші незнайомий згук, кажуть молодим:
— Ось так сурмив у черепашку морський диявол! — і починають розповідати про нього легенди.
Тільки одна людина в Буенос-Айресі не забуває Іхтіандра.
Усі міські хлопчаки знають старого, напівбожевільного жебрака-індіанця.
— Он іде батько морського диявола!
Та індіанець не звертає уваги на хлопчаків
Зустрічаючи іспанця, старий щоразу обертається, плює йому вслід і бурмоче якийсь прокльон.
Проте поліція не чіпає старого Бальтазара. Його божевілля тихе, він нікого не чіпає. Тільки коли на морі здіймається буря, старий індіанець стає надзвичайно збудженим.
Він поспішає на берег моря, хоч його можуть змити хвилі, стає на прибережне каміння і кричить, кричить день і ніч, доки не затихне буря:
— Іхтіандре! Іхтіандре! Сину мій!..
Та море зберігає свою таємницю.
