Юрій Сотник
«ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ»
Оповідання
© 
http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклав з російської ВАДИМ ДУБЕНКО
Малював МИХАЙЛО ПОПОВИЧ, ОЛЕКСАНДР ШАХГЕЛДЯН[1]
Перекладено за виданням: Юрий Сотник. Невиданная птица, «Детская литература», 1964.
КІНОХРОНІКА
Тієї суботи, прийшовши із школи і пообідавши, я дістав із шафи саморобний кінознімальний апарат і взявся до свого звичного діла: завів пружину апарата, націлив порожній, без плівки, апарат на кицьку, яка вмивалася посеред кімнати, і натиснув на спуск. Апарат затріскотів; кицька подивилася на мене довгим поглядом, позіхнула, потяглася й пішла під ліжко. Я почвалав на кухню і наставив рамку видошукача на маму, яка мила посуд. Кінокамера знов затріскотіла. Мама тяжко зітхнула й похитала головою:
— Господи! Ох і набрид же ти мені із своїм апаратом!
Я теж зітхнув і поплентався геть із квартири. У дворі на лавочці сиділа бабуся. Перед нею катали бляшаного самоскида двоє малюків. Я навів свою камеру на них.
— Усе тиркотить і тиркотить! — прошамкотіла старенька. — Інші діти книжки читають чи бавляться собі, а цей усе тиркотить і тиркотить…
Більше я не тріскотів. Я повернувся додому, сховав свій апарат, сів коло столу й понуро замислився.
Минуло вже десять днів, як я з татовою допомогою змайстрував свою кінознімальну камеру та проектора до неї. Вийшла моя камера непоказною, але перша ж плівка, знята нею, виявилася цілком пристойною.
Відтоді й почалися мої муки. Татко купив мені два мотки плівки. Перший пробний моток я зопалу перевів на всілякі дрібниці, а коштував він не так уже й мало. Я пообіцяв татові, що більше не змарную жодного кадрика. Я поклав собі: на плівці, що залишилась у мене, зняти таку бойову, таку захоплюючу кінохроніку, щоб усі глядачі були вражені.
Кілька днів я тинявся із своїм апаратом по місту, сподіваючись, що трапиться сяка-така пригода, але нічого не траплялось. Я остобісів усім родичам та знайомим, розпитуючи їх, чи, бува, не готується де-небудь цікава подія, але так ні про що й не дізнався. Моточок плівки лежав незайманий у шухляді мого стола, а сам я втішався тільки тим, що наводив порожній апарат то туди, то сюди й примушував його тріскотіти на холостому ходу. Цим тріскотінням я теж усім набрид, та й самому собі добряче надокучив.
Задзеленчав дзвінок. Я вийшов до передпокою, відчинив двері й побачив свого двоюрідного брата, п'ятикласника Владика Аникєєва. Я відразу здогадався, що у Владика щось скоїлося. Заняття в школі давно закінчились, а він був з портфелем в руках. Крім того, звичайно солідний, охайний, він мав зараз якийсь розтіпаний вигляд: пальто його було розхристане, комір гімнастерки розстебнутий, а великі круглі окуляри сиділи на носі криво.
— Драстуй! Діло є! — сказав він, похмуро глипнувши на мене, і став скидати пальто.
— Із школи? — спитав я.
— Ага!
— Чом так пізно?
— Збір проводив.
— Загону?
— Ні, з третьою ланкою.
Владик пройшов до кімнати і став розглядати в дзеркалі своє обличчя.
— П-падлюки! — процідив він крізь зуби.
Тільки тут я спостеріг, що праву дужку його окулярів зламано, а через щоку тягнуться чотири подряпини.
— Ти наче бився, чи що? — спитав я.
— Розбороняв, — пробурчав Владик, не відриваючись од дзеркала.
— Кого розбороняв?
— Третю ланку.
— Оце-то ланка! На зборі побилися?
— Ні, опісля. — Владик поправив на носі окуляри, але вони тут же знову з'їхали набік.
— А що ж то за збір був у вас?
— На тему «Дружба допоможе в навчанні та в праці».
Я гепнувся на диван і зареготав. Владик одійшов від дзеркала.
— Тобі смішки, звичайно, а мене як голову на кожній раді дружини проробляють. — Він сів на стільця, розставивши ноги і обіпершись руками об коліна. — Словом, пумо ближче до діла. Твій апарат працює?
Я відразу перестав сміятися:
— Працює.
— І плівка є?
— Є. Тільки небагато. Моточок один.
Владик пильно дивився на мене крізь перекошені окуляри.
— Кінохроніку зняти хочеш? Бойову!
Тут я вже зовсім насторожився:
— Авжеж, хочу! А що саме?
— Бійку. Справжню. Четверо хлопчаків битимуться і, можливо, троє дівчаток.