— Ось що, Смирнова: ми, здається, говоримо про Рожкова… Зрозуміло тобі? По-моєму, справа ясна. Рожкова попереджували не раз, що такого хуліганства школа не потерпить і що таке хуліганство…
— Яке там хуліганство! — пролунав раптом спокійний тоненький голосок. — Ніякого тут хуліганства немає.
Всі обернулися. Читальня була мовби перегороджена голубуватим скісним промінням сонця, і за цим промінням, у віддаленому кутку, сиділа білява дівчинка років тринадцяти. Навалившись на стіл, закинувши червону краватку за плече, вона писала заголовок до стінгазети.
— Як? Що ти сказала? — перепитав Женя.
— Ніякого тут хуліганства немає.
— Так. А що ж це, по-твоєму?
Не підводячи голови, дівчинка відповіла спокійно:
— Просто сохне він. Ото й усе.
— Що? — підвів голову Грицина.
— Сохне він за нею, кажу. Ну, подобається вона йому.
Голова підвівся, зняв окуляри і поклав їх на стіл. З нього злетіла вся офіційність:
— Стривай… Що ти дурниці мелеш! А навіщо ж тоді б'є?
— Ну, всі так роблять. Он коли за мною Антошкін сохнув, я вся у синцях ходила, та й то нікому не скаржилася.
— Чортзна-що!.. Оце-то штуковина! — пробурмотів Женя і, заклавши руки за спину, заходив по читальні.
Дмитрик схопився весь червоний. Маленькі сірі оченята бігали з боку в бік.
— Нічого я за нею не сохну! — закричав він люто.
Нюся Бєлєнька сиділа, опустивши вії, така сама червона, як і Дмитрик.
— Бреше вона! Нічого я за нею не сохну! — повторив Дмитрик ще несамовитіше.
Голова зупинився над ним:
— Ану лиш… Ось що: вийдіть-но на хвилинку.
Дмитрик вибіг з кімнати. За ним, дрібочучи тонкими ніжками, вийшла Нюся. Женя знову сів за столика.
— Чортзна-що!.. Оце так задача! — Він повернувся до дівчинки. — Слухай-но!.. Як тебе!.. Ти певна, що він саме… теє… сохне?
— Угу, — сказала дівчинка. — Весь клас знає.
— Та-а-ак… — Женя подумав трохи, пощипуючи кінчик носа. — Як же вчинити? Га?.. Коли б він з хуліганства її лупцював, можна було б йому всипати. А тут — інша річ. Тут…
— Ну, а нам-то що? — сказав Грицина. — Сохне чи не сохне — однаково морду б'є.
Зоя проговорила дуже серйозно:
— Ні, Грицина. Це, знаєш, формальний підхід. Перед нами жива людина все-таки. І, може, він навіть страждає, товариші.
Оля, нарешті, вийняла з рота носовичок, поклала його на стіл і зіжмакала двома руками.
— Мене цікавить одне питання, — заговорила вона повільно, не відводячи очей. — Виходить, що коли тобі хто-небудь не подобається і ти його мучиш, то тебе за це покарають. Якщо ж тобі подобається хто-небудь, то знущайся над ним скільки завгодно, і тебе за це ще й пожаліють. Дивно дуже!
Голову ледь почервонів:
— Нічого немає дивного. Тут слід зважати на психологію.
— Цікаво! Яка ж це психологія?
— А така: хлопцеві подобається дівчинка. Він не осмілюється їй про це сказати, ну й…
Він затнувся. Зоя допомогла йому:
— Розумієш, він не осмілюється їй сказати, але йому хочеться звернути на себе увагу. Розумієш?
— І лупцює?
— Так. Але не в порядку хуліганства, а щоб звернути увагу.
Оля підвелась і подивилася Жені просто у вічі:
— Дайте мені слово, товаришу голово.
— Бери, хто його тобі не дає!
— Ось що я скажу. Рожков у нас не єдиний. От… у нас багато схожих на нього… І навіть у десятих класах є. І я вважаю, що Рожкова і таких, як він, треба судити товариським судом, правильно сказала Зоя… Бо це неподобство! Ніхто не винен, що їм самолюбство не дозволяє поводитися по-людськи. Коли б моя воля, я б цього Рожкова із школи вигнала… Вони гадають, що ніхто нічого не знає. Ні! Даруйте, Женечко! Про Рожкова вона каже, що всі знають, і про інших теж усі знають. І, будь ласка, увільніть нас від таких…
Знову запанувала мовчанка.
Обличчя голови було в затінку, а вуха, крізь які просвічувало сонце, палали, немов два світлофори.
— Нічого не розумію, — забубонів він. — Наговорила, наговорила, а що наговорила, й сама не добере.
— Доберу чудово! І ти добереш, — буркнула Оля й знову вчепилася зубами за носовичок.
— Якісь узагальнення… які нікому не потрібні… Говорила б конкретно, що робити з Рожковим.
— Я знаю, що робити, — сказала Зоя, — Треба, товариші, не адмініструвати, а створити умови для нормальних дружніх взаємин.
— Паняйте. Створюйте, — знизав плечима Грицина.
— Конкретно: треба Бєлєнькій і Рожкову дати спільну роботу.
— Правильно, — сказав голова.
— Марно, — сказала Оля.
— Чому марно? Спільна робота завжди зближує.