— Прошу, заходьте й подивіться, коли не вірите. Двір у нас прохідний. Он хвіртка! Певно, туди й побігли.
Ще трохи помовчали.
— Ну, винуватий… — пробурмотів, нарешті, лейтенант.
— Прошу, — сухо відповіла жінка.
Хряснули двері. Кроки міліціонера почали віддалятися в бік, протилежний од воріт, і незабаром зовсім стихли.
Увесь цей час хлопчики простояли нерухомо, не дихаючи, затиснуті між цегляним муром і стосом.
— Вилазь, — прошепотів Гриша.
— Тихше ти, дурню! — просичав Олег і вчепився пальцями в Гришину руку трохи вище од ліктя. Він весь тремтів з переляку.
— Вилазь! А то повернеться — тут шукатиме, — сказав Гриша і силоміць виштовхнув Олега з-за стосу.
Не глянувши у двір, не поцікавившись, чи там міліціонер, чи ні, хлоп'ята вискочили за ворота і, не чуючи під собою ніг, помчали вулицею.
Вони зупинилися тільки в під'їзді Гришиного будинку. На носі й щоці в асистента красувалися великі садна: він обідрав обличчя об поліна. Новенькі сині штани дресирувальника були в смолі, до них поприлипали дрібні трісочки та лусочки соснової кори.
— Оце-то вскочили! — спроквола мовив він, коли відхекався. — Дурень я, що тебе послухався.
— Дурень, що мотузок випустив, — буркнув Гриша і сів на сходинку, спершись підборіддям на кулаки й надувши губи.
Олег підійшов до Гриші і схилився над ним:
— Ти знаєш, що тепер буде? Гадаєш, усе так облишать? На представника влади собак нацьковувати!
— І нічого не буде. Скажемо, що ненавмисне: показати хотіли, — пробурчав Гриша.
— «Показати хотіли»! — перекривив Олег. — А хто тобі повірить, що показати хотіли? Як ти доведеш, що хотіли показати?
Гриша похмуро замовк. На душі у нього було тоскно.
— А ти ще й спецодяг загубив, — допікав йому далі Олег. — Мені він не потрібен, але знаєш, що тепер буде? Нас можуть знайти по тій спецівці.
— Як іще знайти? — сумно спитав Гриша.
— А дуже навіть просто: приведуть шукача, дадуть йому понюхати спецодяг, і він за запахом знайде і мене і тебе, бо й ти ж надівав його.
Гриша геть засумував. Він підвівся, заклав руки за спину і, вчепившись пальцями в лікті, пройшовся площадкою. За хвилину він зупинився перед Олегом:
— Слухай-но! Давай так: якщо тебе впіймають, ти не кажи, де я живу, скажи, що не знаєш. А якщо мене впіймають, то я не казатиму, гаразд?
— Гаразд. — Помовчавши трохи, Олег зітхнув. — Бувай! Пішов. Тут ще уроки треба готувати…
Виткнувши голову з дверей, він подивився праворуч, подивився ліворуч і підтюпцем затрюхав вулицею, раз у раз оглядаючись… Гриша поплентався на другий поверх, у свою квартиру.
Бабуся, яка відчинила йому двері, відразу помітила садна на його обличчі:
— Ач, обідрався! Де це ти ухитрився?
— Так просто… — буркнув Гриша й пішов у кімнату.
До вечора він тинявся по квартирі без діла, часто підходив до дверей, із острахом прислухаючись до кроків на сходах, чекаючи, що ось-ось пролунає дзвоник і на порозі стане міліціонер з вівчаркою.
А надворі, мов на зло, був чудовий вересневий день. На вулиці, під вікнами у Гриші, точився напружений матч між командою хлоп'ят з Гришиного будинку, в якій він завжди грав воротарем, та футболістами сусіднього двору.
— Грипі! Іди! Програємо без тебе! — кричали до нього хлоп'ята, коли він виглядав у вікно.
— Не хочеться, — понуро відповідав Гриша і відходив у глиб кімнати.
Настав вечір. Прийшли тато й мама. Сіли вечеряти. Дивлячись собі в тарілку, Гриша жував котлету так повільно, так неохоче, що мама занепокоїлася:
— Гришенько, чого це ти сумний такий?
— Так.
Потягнувшись через стіл, мама помацала долонею Гришиного лоба:
— Завжди такий апетит у дитини, а тут ледь жує.
— Схоже, з хлопцями щось не поділив. Бачиш, носа йому подряпали, — сказав татко. — Так я кажу, Григорію Івановичу?
Гриша нічого не відповів. Він мовчав до кінця вечері і тільки, коли пили чай, звернувся до батька:
— Татку, от у нас один хлопчик нацькував собаку на міліціонера, і він його укусив. Що йому буде, цьому хлопчикові, якщо його впіймають?
— Як це — що буде? Батьків оштрафують, у школу сповістять… За таке хуліганство по голівці не погладять.
— Це, мабуть, сьогоднішній нацькував, — зауважила бабуся.
— Який це «сьогоднішній»? — перепитав татко.
— Та приходив тут до Гриші один. На вигляд акуратний такий, а з ним собака… ну такий огидний — просто гидко дивитися.
Наступного дня була неділя. Уся родина зібралася йти обідати до Гришиної тітки, яка відзначала день свого народження.