Гриша хотів був сказати, що нездужає, і зостатися дома, але потім уявив собі, як він нудитиметься в квартирі сам-самісінький, тим часом як можна було б сидіти серед веселих тітчиних гостей, їсти всілякі смачні речі й слухати радіолу…
Гриша наважився піти. Мов на зло, татко, мама й бабуся надумались автобусом не їхати, а прогулятися пішки. Кожний міліціонер здавався Гриші тим самим лейтенантом, і він не йшов вулицею, а весь час маневрував. Ледь забачивши поперед себе чоловіка в міліцейській формі, Гриша одразу відставав од батьків і йшов за ними, майже уткнувшись обличчям у таткову спину.
Виявивши міліціонера позаду, Гриша забігав наперед і йшов так близько від батьків, що вони наступали йому на п'яти.
— Слухай, друже, та йди ти, як люди ходять, чого ти крутишся мов заведений! — не витримав батько.
Цієї миті кроків за п'ятнадцять від Гриші з якоїсь крамниці вийшов міліціонер і рушив прямо до нього. Гриша не встиг розгледіти його обличчя, не помітив, які на ньому погони. Він тут же шмигнув у найближчий під'їзд і вибіг на площадку другого поверху. Хвилин зо дві вся родина Уточкіних стояла перед під'їздом, марно гукаючи:
— Григорію! Ану, годі тобі дурня клеї ги! Що, маленький, чи що?
— Гришо, пустуватимеш, — додому повернешся, чуєш?…
Не менш обачно йшов Гриша наступного ранку до школи. Біля шкільного під'їзду він зустрів Олега. На ньому замість синіх штанів були тепер сірі, замість жовтої теніски була біла сорочка. На голові в Олега сидів солом'яний кримський бриль з величезними крисами, що робив його схожим на гриб.
— Ну як? — спитав Гриша, привітавшись з Олегом.
— Поки що нічого. Я костюма змінив для маскування. Бачиш?
— Пальма повернулась?
— Учора ще. А в тебе як?
— Поки що гаразд.
Минуло три дні. Ніяких неприємностей за цей час не трапилося. Гриша поступово посмілішав. Він знову грав з хлоп'ятами у футбол і вже не шарахався у під'їзди, побачивши міліціонера. Те саме було і з Олегом. Незабаром Гриша знову мріяв про виховання вівчарки і якось, зустрівши під час перерви Олега, спитав його:
— Ну, як, дресируєш?
— Ні. У мене Пальма зараз хвора.
— На що хвора?
— Та так щось… Нічого не їсть, не п'є і весь час лежить…
— Коли знову дресируватимеш, візьми мене гаразд? Я хочу повчитися.
Дресирувальник пообіцяв покликати Гришу, а наступної неділі трапилося ось що.
Татко, мама і Гриша сиділи за обіднім столом. Бабуся навіщось пішла на кухню. Раптом пролунав дзвоник, бабуся відчинила двері і ввела до кімнати Олега. Той важко дихав, чи то від хвилювання, чи від швидкого бігу. На лобі й носі в нього блищали дрібні росинки поту.
— Драст! — сказав він і, помовчавши, додав: — Смачного!
Потім Олег помовчав ще трохи, увібрав у себе повітря і раптом випалив:
— Уточкін, я прийшов сказати, що тобі треба робити щеплення!
У кімнаті на мить стало дуже тихо.
— Які щеплення? — спитав Гриша.
— Від сказу. У нас Пальма захворіла, перестала їсти і пити, а тоді пішла кудись і пропала. Мама пішла до ветеринарної поліклініки, і їй там сказали, що у Пальми міг бути сказ, тільки тихий. От! І тепер мені, мамі, тобі та іншим асистентам треба робити щеплення.
— Та-ак! — неголосно вимовив Гришин татко.
— Ну, от немовби серце чуло! — проказала бабуся. — Тільки він прийшов зі своїм собакою цим, так… ну немовби в мене щось стрельнуло: не жди добра від цього собаки, не жди!
Олег додав, що щеплення треба робити негайно, бо Пальма могла хворіти вже давно, і пішов. Гриша розпитав батька про те, як виявляється сказ, і після цього цілий вечір бігав на кухню до крана пити воду, щоб перевірити, чи не починається у нього водобоязнь.
Він уклався спати в дуже поганому настрої, прокинувся наступного ранку теж не в гуморі. Та коли прийшов до школи, відразу розвеселився.
Біля шкільного ґанку велика група хлоп'ят зустріла його реготом та голосними вигуками:
— О! Ще один скажений!
— Привіт скаженому!
Виявилося, що в Олега в школі, окрім Гриші, було ще цілих тринадцять асистентів, і всім їм треба було сьогодні йти на Пастерівську станцію.
Уся школа вже знала про це, і жартам не було кінця-краю. «Скажені» не ображались, а, навпаки, самі розважалися щосили. Серед школярок знайшлося кілька дівчаток, які боялися підходити до Олегових помічників, вважаючи їх уже заразними. На превелику втіху всіх хлоп'ят, асистенти на кожній перерві ганялися за цими дівчатками, клацаючи зубами і страшно завиваючи.
Після закінчення уроків десятків чотири школярів задумали проводжати асистентів та дресирувальника на Пастерівську станцію.