— Олег, командуй!.. Олег, вишикуй своїх скажених! — лунали крики, коли наші герої вийшли на вулицю.
— Скажені! Шикуйсь! Праве плече вперед, кроком руш! — скомандував Олег.
Асистенти посміхаючись парами закрокували по тротуару, а ті, що проводжали, густою юрбою пішли за ними, виграючи на губах веселого марша.
Увійшовши в двір, де містилася станція, хлоп'ята зчинили такий галас, що всі медичні працівники повитикалися з вікон.
Лікарі і сестри спершу розсердились на хлоп'ят, та, дізнавшись, що це супроводжують Олега, про якого вони вже вчора чули від його мами, і що з ним чотирнадцять асистентів, і самі стали сміятися.
Проводжаючі залишились у дворі, а дресирувальник та його помічники увійшли в приміщення станції і вишикувалися в чергу біля віконця з табличкою: «Запис первинноукушених». Ця табличка ще більше всіх розсмішила. Гриша навіть вибіг у двір, щоб повідомити хлоп'ят:
— Ми тепер не скажені, а первинноукушені!
Одержавши від лікаря направлення на уколи, асистенти вийшли у двір. Олег скомандував: «Первинноукушені, шикуйсь!» — і всі урочистим маршем подалися до районної амбулаторії, де асистентам і дресирувальникові впорснули по порції сироватки в животи. І хоч уколи були вельми болючі, усім, як і раніше, було дуже весело.
Після щеплень «первинноукушені» і проводжаючі купками розійшлися в різні боки додому. Гриша й Олег жили найдалі, тому вони незабаром лишились самі.
Бадьоро крокуючи поруч з Гришею, Олег пригадав усе пережите за нинішній день.
— Ми тепер завдяки Пальмі на всю школу прославилися! — говорив він усміхаючись. — Хоч нам і уколи тепер роблять…
— Умгу, зате сміху було скільки! — додав Гриша.
— Головне — до всього ставитися з гумором, — філософствував Олег. — Якщо будеш до всього ставитися з гумором, то ніякі неприємності тобі… — Він раптом замовк, уповільнив ходу і незабаром зовсім спинився, дивлячись кудись уперед, в одну точку. Він уже не всміхався. Обличчя його зблідло й стало щонайнещаснішим.
Гриша глянув туди, куди дивився Олег, і також весь якось осунувся. Неподалік від них, на середині перехрестя стояв низенький постовий міліціонер з великими, закрученими догори вусами.
Секунд п'ятнадцять хлоп'ята мовчки дивилися на цього міліціонера, потім глянули один на одного.
— Е-е, а як же лейтенант? — зовсім тихо, кволим голосом сказав Гриша.
Олег мовчав. Хлопці машинально рушили далі й довго йшли, не мовивши і слова.
— А може, вона його не покусала, — сказав нарешті Гриша.
— Звідки я знаю, — майже пошепки відповів Олег.
— А може, вона зовсім і не скажена, га?
Олег раптом зупинився.
— А якщо скажена? А якщо покусала, тоді що? — крикнув він несподівано тоненьким, писклявим голосом.
— Попередити треба, так? — дивлячись собі під ноги, сказав Гриша.
— Ти гадаєш, не треба? Гадаєш, не треба? А як людина через нас помре? Тоді що?
— От я й кажу: треба.
— «Треба, треба»! А як ти попередиш? Як попередиш? Підеш і скажеш йому: «Драстуйте! Це ми на вас собаку нацькували. Тепер ідіть робити щеплення»? Так ти йому скажеш, га? Знаєш, що він з нами вчинить?
Хлоп'ята підійшли до ґанку стародавнього особняка, прикрашеного кам'яними левами із щербатими мордами. Олег поклав на одну із сходинок свого портфеля й сів на нього. Сів поруч з ним і Гриша. Очі у дресирувальника почервоніли, він часто кліпав мокрими віями і шморгав носом.
— Дурень я… Ні… ні, не дурень, а просто ідіот, що послухався тебе, — примовляв він, мотаючи з боку в бік головою. — Післязавтра татко з відпустки приїздить, а я… я йому такий подаруночок: «Платіть штраф карбованців із двадцять за вашого сина».
— І ще з піонерів виключать. — додав Гриша.
Довго сиділи дресирувальник та асистент на сходах ґанку між кам'яними левами. Обличчя обох виражали такий смуток, що перехожі уповільнювали ходу, поглядаючи на них.
Уже давно настав час обіду, але ні Гриша, ні Олег і не згадали про це.
Кожен з них з тугою уявляв собі, як його затримують у міліції, як викликають туди батьків, котрі нічого не підозрівають, і як, нарешті, на очах в усього класу знімають з нього піонерську краватку. І кожен відчув, що йому не під силу витримати усе це. І в кожного разом з тим мороз пробігав поза шкірою, як тільки він починав думати про лейтенанта, котрий міг померти тяжкою смертю через їхню малодушність.
— У нього, може, діти є, — повільно мовив Гриша.
Олег помовчав трохи, тоді сказав рішучим тоном:
— До приїзду татка з відпустки нічого не робитимемо. Післязавтра татко приїде, я його зустріну як слід, а після-післязавтра підемо й заявимо.