Гриша не відповів. Олег помовчав ще трохи і раптом швидко підвівся:
— Ні, не можу! Краще вже відразу, аніж іще два дні мучитись. Ходімо!
Гриша не ворушився. Він сидів на сходах, звісивши голову, і мовчав.
— Ну, ходімо! Вирішили, то вже вирішили, — сказав Олег.
— Куди ходімо? — пробурчав Гриша, не підводячи голови.
— Ну, в міліцію, у третє відділення. Підемо, розповімо все, а там вони вже самі знайдуть того лейтенанта й попередять. Ходімо!
Але Гриша і на цей раз не ворухнувся.
— А мені чого йти? Твоя собака, ти і йди.
— А, он як! Ну й будь ласка!.. Як хочеш!.. — Олег схлипнув. — Сам підбив мене, щоб нацькувати, а тепер у кущі… Як хочеш… Вудь ласка…
І Олег, витягнувшись у струнку, злегка пересмикуючи вузькими плечима, не оглядаючись, швидко рушив тротуаром.
Тут тільки Гриша підвів голову і задивився вслід товаришеві, який усе віддалявся. За хвилину він підхопився і підтюпцем наздогнав дресирувальника:
— Гаразд. Ходімо.
Приятелі рядочком ішли по тротуару. Пройшовши два квартали мовчки, Олег гучно, з якоюсь гарячковою впевненістю в голосі, заговорив:
— От побачиш, що нам нічого не буде! Ну, от побачиш!.. Адже ж вони повинні розуміти!.. Адже ж ми благородний вчинок… Адже ми йому, може, життя рятуємо, правда? Адже вони повинні зрозуміти, правда?
Гриша мовчав, тільки сопів.
І от вони зупинилися перед під'їздом, поряд з яким було прибито вивіску: «Третє відділення міліції».
— Ходімо? — ледь чутно промовив Олег, зиркнувши на Гришу.
— Ходімо, — прошепотів той.
І обидва не зрушили з місця.
— Ну, йдемо? — сказав через хвилину Олег.
— Йдемо.
Олег прочинив двері, заглянув у них, потім тихенько, ніби крадькома, увійшов у під'їзд. Слідом за ним бочком протиснувся і Гриша.
Хлопці опинилися в довгому коридорі з двома рядами зачинених дверей. Тільки перші двері праворуч були відчинені. Вони вели до кімнати, поділеної дерев'яним бар'єром на дві частини.
Перша половина кімнати була порожня, якщо не зважати на міліціонера, котрий-стояв біля дверей. За бар'єром біля столу стояв маленький, гладкий лейтенант з червоним обличчям і щось сердито кричав у телефонну трубку. За другим столом у віддаленому кутку сидів ще один міліцейський працівник.
— Вам що тут треба? — суворо спитав міліціонер біля дверей, тільки-но хлоп'ята поткнулися в кімнату.
— Нам?.. Нам… начальника… — пробелькотів Олег.
— Якого начальника? Чергового? В якому питанні?
— Нам у питанні… нам треба заявити, в дуже-дуже важливому…
— Черговий зайнятий. Посидьте тут, — сказав міліціонер, пропускаючи хлоп'ят у кімнату, і перекривив з посмішкою: — «Заявити»!
Асистент з дресирувальником сіли на лаву з високою спинкою. Обличчя їхні стали сірі від страху, бо гладкий лейтенант, поблискуючи маленькими очицями і щомить дедалі більше розпалюючись, кричав у телефон:
— А я не маю наміру діставати стягнення через вас, товаришу Фролов! Зрозуміло вам? Не маю наміру! Я краще сам на вас накладу стягнення… Листа одержано. Так, так, одержано, товаришу Фролов. — Лейтенант узяв із стола якогось зеленого конверта, потрусив ним над головою і з розмаху жбурнув на стіл. — І ви дурня не клейте, товаришу Фролов! Не прикидайтесь дитиною!
Тут Гриша відчув, як Олег штовхнув його в бока, й почув його схвильований шепіт:
— Дурні ми! Ходімо швидше! Адже листа написати можна… Напишемо листа, і край!
Хлоп'ята підвелися.
— Усе! Кінець розмовам! Усе! — люто прокричав гладкий черговий, хряснув трубкою об важіль і, сопучи, повернувся до хлопчиків — Так! Слухаю вас!
Хлопчики глянули один на одного й нічого не відповіли.
— Ну? Що вам треба? — підвищив голос черговий.
— Нам… ми… нам нічого… ми просто так… — пробурмотів Олег.
— Як це «просто так»? Погуляти, чи що, сюди прийшли?
— Ми… ми… Ходімо, Уточкін, — швидко сказав Олег.
Хлопчики шарпнулися були до виходу, але тут же застигли на місці від жаху, пороззявлявши роти і повитріщавши очі. У дверях стояв той самий лейтенант.
Гриша так і не запам'ятав, скільки тривало страшне, моторошне мовчання. Йому здавалося, що промайнули цілі години, перш ніж Олег вимовив здавленим голосом:
— Драстуйте, товаришу лейтенанте!
— Доброго здоров'я! — відповів той, вдивляючись у хлопчаків.
І враз дресирувальник і асистент, ніби підхоплені хвилею відчаю, заговорили водночас, заговорили голосно, швидко, перебиваючи один одного, намагаючись один одного перекричати:
— Товаришу лейтенанте, ви… ви… нам пробачте, це ми на вас тоді собаку…