— Еге… ненавмисне… ми вам тільки показати…
— Ми її дресирували на собаку охоронно-сторожової служби…
— Він повідець ненароком випустив. Він вам тільки показати, а Пальма вирвалась…
— Ми відпрацьовували з нею команду «фас», і ми хотіли потім піти в розплідник і показати, як ми її дресируємо…
— Вам тепер щеплення треба робити…
— І ми хотіли попросити, щоб нам дали справжню вівчарку на виховання, і…
— Бо вона, може, скажена. Нам теж роблять щеплення…
В міру того, як дресирувальник з асистентом верзли оцю нісенітницю, обличчя лейтенанта ставало дедалі суворіше, дедалі сердитіше.
— Ясно! Годі! — зненацька крикнув він і, засунувши руки в кишені штанів, великими кроками заходив по кімнаті.
Хлопчики замовкли. Від них, як мовиться, пара йшла.
— А, ч-ч-чортяка! — прогарчав високий лейтенант.
Черговий сидів, низько схиливши голову над столом, і Гриша помітив, як він покусує губи, щоб не зареготати.
Міліціонер, що сидів у кутку, затулив обличчя розчепіреними пальцями правої руки, і плечі у нього здригалися. І Міліціонер, який стояв біля дверей, теж стримував посмішку.
— А, ч-чортяка! — повторив лейтенант і раптом, вийнявши руки з кишень, стиснувши кулаки, зупинився перед хлопчиками. — Та ви… Та я вас зараз… та я… — вигукнув він голосно і, так і не договоривши, знову заходив по кімнаті.
— Це та, що тобі штани на коліні порвала? — спитав черговий, усе ще дивлячись у стіл.
Лейтенант не відповів. Тоді черговий підвів голову і звернувся до Гриші:
— Так! Твоя адреса й прізвище?
— Кузнецький провулок, будинок три, квартира вісім, — тихо відповів той.
Черговий записав адресу на четвертинці паперу й подивився на Олега:
— Твоя?
— Проїзд Короленка, будинок п'ятнадцять, квартира один.
— Так. Ідіть!
Хлопчики подалися до дверей, але за два кроки Олег зупинився й обернувся до чергового:
— Скажіть, будь ласка, а що нам тепер буде?
— Там побачимо. Ідіть, поки цілі.
Міліціонер, який стояв на дверях, пропускаючи хлопчиків, легенько дав Гриші щигля по маківці.
Опинившись на тротуарі, хлопчаки кинулися бігти, наче боялися, що лейтенант от-от вискочить і поженеться за ними. Коли ж звернули у найближчий завулок, Олег зненацька зупинився, засунув руки в кишені штанів і обперся спиною об стіну будинку.
— Дурні, дурні і дурні! — сказав він повільно й неголосно.
— Хто… дурні?
— Ми з тобою дурні: навіщо ми справжні адреси дали? Адже ніхто не перевіряв.
У відповідь на це Гриша тільки зітхнув.
Одинадцять днів Гриша очікував, що його батьків викличуть у міліцію.
На дванадцятий день, коли Гриша був у школі, пролунав дзвінок.
Бабуся відчинила двері й побачила стрункого лейтенанта в міліцейській формі.
— Даруйте! Тут живе Гриша Уточкін?
— Ту-у-ут, — протягла бабуся ослаблим голосом.
— Удома він?
— Нема-а-а… В школі!..
— Дозвольте на хвилинку!..
Бабуся відступилася, пропускаючи лейтенанта в передпокій, і тільки тут помітила, що лейтенант веде за повідець щеня-вівчарку з гострою мордочкою, торчкастими вухами і високими товстими лапами.
— Ось передайте йому, прошу, — сказав лейтенант, укладаючи кінець повідця в бабусину руку. — На нашийнику монограма є. І скажіть, що привіт їм обом від лейтенанта Самійленка.
Лейтенант козирнув і пішов.
Бабуся випустила з рук повідець і довго стояла, упершись руками в боки, дивлячись на щеня, яке розгулювало по передпокої й потягувало носом. Потім вона сходила в кімнату, начепила окуляри і, повернувшись до передпокою, присіла навпочіпки:
— Ану, ти! Як тебе?.. Ходи-но сюди! — сказала вона, чмокнувши губами.
Щеня підійшло до неї. виляючи хвостом й усміхаючись. Притримуючи його за спину, бабуся знайшла на нашийнику металеву пластинку. На ній вигравірувано:
«Гриші Уточкіну та Олегу Волошину від працівників 3-го відділення міліції».
— Ти ба!.. — прошепотіла бабуся.
«ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ»
У Лоді була одна слабина: йому так хотілося зажити слави людини хороброї, людини надзвичайної, яка пройшла крізь вогонь і воду, що він часом не міг не прибрехати.
Коли в піонерському таборі влаштовували прогулянку на човнах по річці, він усім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому нудно кататися в «цій посудині для сухопутних щурів та маміїв».