— Лодю, не треба! Лодю, що ти робиш?!
Це підбадьорило Лодю. Він ступив ще кілька, на цей раз дуже нерівних, кроків і зупинився за півтора метра від бугая.
Берендей опустив роги, сильно вдарив себе хвостом у бік, і знову почулося: «Хух!»
— Ну-ну у мене!.. Ти не дуже! — кволеньким голоском сказав Лодя і ступив бочком ще крок.
Берендей мотнув головою, наче бажаючи скинути налигача, що подвійною вісімкою обплітав роги, і рушив до Лоді. Однак налигач напнувся і вивернув йому голову так. що одне око стало дивитися в землю, а друге — в небо. Бугай заревів протяжно й розкотисто. Маша заверещала. У Лоді щось стиснулося в животі. Він хотів був утекти, але побачив, що бугай стоїть так, як і стояв, і налигач міцно тримає його.
«Доторкнуся до морди й піду!»
Лодя знов бочком підступив до Берендея, сильно витяг ліву руку і, підлесливо примовляючи: «Бицю, бицю…», ткнув «бицю» вказівним пальцем у м'якого теплого носа. Берендей не поворухнувся. Лодя відразу посміливішав.
— Ну-ну! Не на того натрапив, — сказав він голосно, щоб Маша могла почути, і знову штурхонув бугая в носа, на цей раз кулаком.
Берендей незграбно позадкував. Тепер можна було з гідністю піти. Лодя повернувся й подався до Маші, намагаючись не квапитись і не оглядатися назад. Не оглядатися було дуже трудно, бо позаду було чутно якесь важке вовтуження. Однак Лодя не повернув голови. Він навіть вдав на обличчі безтурботну усмішку. Так Лодя пройшов приблизно половину шляху. І раптом він побачив, як Машине обличчя перекосилося, почув, як вона вереснула несвоїм голосом, як її ніби вітром змело й понесло дорогою до табору. Лодина голова сама по собі повернулася.
Берендей, опустивши роги, рівним труськом біг до нього.
«Людина без нервів» не писнула, не скрикнула. В голові промайнуло: «Тікати!», а ноги вже пронесли метрів з десять у напрямі до лісу… Потім Лодя подумав: «Сховатись!», а сам уже секунду лежав під гіллям величезної, лапатої ялини, що росла біля самої землі. Більше Лодя ні про що не думав, тільки чекав, що бугай зараз дістанеться до нього і заколе…
Але Берендей не з'являвся. Довго, дуже довго Лодя лежав крижем на сухій глиці, потім трохи підвів голову й прислухався. Довкола було тихо. Важко сказати, скільки тривала ця тиша: чи то п'ять хвилин, чи півгодини. Нарешті, десь зовсім близько пролунав тихий уриваний голос:
— Лодю!.. Лодю, де ти? Лодю!
«Людина без нервів» виповзла з-під ялини, насилу продерлася через густі зарості молодняка, яких вона не помітила, спасаючись від Берендея, й опинилася на дорозі.
Маша стояла за три кроки від Лоді. Кругле обличчя її почервоніло, вії злиплися від сліз, від гладенької зачіски відокремилося безліч тонких пасмочок, які легенько ворушилися і поблискували золотими іскорками. Лодя, навпаки, був блідий. Через носа й праву щоку його тяглося велике садно. Труси, сорочка й скуйовджений чуб були утикані глицею.
Маша довго розглядала його, потім глибоко зітхнула:
— Я вже думала, ти загинув. Лодя постарався всміхнутися.
— Ц-цікава пригода! — вичавив він, трішечки заїкаючись.
Обоє помовчали, неуважно оглядаючись на всі боки. Ні на дорозі, ні в селі, ні на лузі не було видно жодної душі. Раптом на обличчі у Маші знову відбився переляк:
— Лодько! А Берендей? Де Берендей?
Лодя байдуже махнув рукою в напрямі лісу:
— Там десь.
Маша підійшла ближче й подивилася йому у вічі.
— Лодько, ти розумієш, що ти накоїв? Розумієш? — сказала вона.
Лодя мовчав.
— Він же в ліс пішов! Він же пропаде! — майже крикнула Маша.
Тільки тепер Лодя побачив другий бік усієї цієї історії. Через нього зірвався з прив'язі колгоспний племінний бугай. Бугай може піти далеко в ліс, може заблукати, загинути… Плечі у Лоді опустилися, обличчя видовжилося.
— Ось що ти накоїв!
Маша стояла в задумі, закусивши зубами кінчик піонерської краватки, скоса, вже без будь-якого захоплення поглядаючи на «людину без нервів». Потім круто повернулась і зникла поміж молодих ялиночок. Лодя пішов за нею.
Ліс був нерівний. Густі зарості ялин скидалися на материки й острови. Поміж бухтами і протоками зеленіли галявинки з пухнастими кульками кульбаб. Маша неначе забула про свій страх перед Берендеєм, забула й про те, що в цьому лісі можна заблукати. То їй вчувався тріск сухої галузки, і вона бігла на цей звук. То їй здавалося, ніби за деревами щось ворушиться, і вона йшла в протилежному напрямі, продираючись через колючий ялинник.